Трохи по одинадцятій я постерегла, що він знову почав пітніти, а його дихання пришвидшилося. Я розбудила його й змусила прийняти ліки проти лихоманки. Він нічого не сказав, лише пробурмотів «дякую». Я змінила верхнє простирадло й пошиванку, а потім, коли він нарешті знову заснув, лягла недалеко від нього, хоч сон мене зморив набагато пізніше.
Я прокинулася від того, що хтось промовляв моє ім’я. Я в класі, заснула за партою, а вчителька постукувала по дошці, знов і знов повторюючи моє ім’я. Я знала, що потрібно бути уважною, знала, що вчителька вважатиме цей сон актом диверсії, але не здужала підняти голову з парти.
– Луїзо.
– М-м-м.
– Луїзо!
Парта була страшенно м’яка. Я розтулила очі. Наді мною чулося виразне сичання:
– Луїзо…
Я була в ліжку. Я закліпала, зосередила погляд, а потім звела очі й побачила Каміллу Трейнор. На ній було тепле вовняне пальто й сумочка через плече.
– Луїзо.
Я різко сіла. Поруч зі мною, під ковдрою спав Вілл, його рот був трохи розтулений, а рука зігнута під прямим кутом. Крізь вікно пробивалися промені світла, натякаючи на холодний яскравий ранок.
– Е-е…
– Що ви робите?
Було відчуття, наче мене спіймали на чомусь жахливому. Я потерла обличчя, намагаючись зміркуватися. Чому я тут? Що їй сказати?
– Що ви робите у Вілловому ліжку?
– Вілл… – сказала я тихо. – Вілл погано почувався… Я просто подумала, що краще наглянути за ним.
– Що означає «погано почувався»? Слухайте, вийдімо в коридор.
Вона вийшла з кімнати, явно чекаючи, що я підхоплюся за нею.
Я пішла слідом, поправляючи одяг. У мене було жахливе відчуття, що мій макіяж розтерся по обличчі.
Вона зачинила двері Віллової спальні за мною.
Я стояла, намагаючись пригладити волосся, й збирала докупи думки.
– У Вілла була температура. Натан збив її, коли прийшов, а я нічого не знала про цю його регуляцію, я хотіла доглянути його… Він сказав, щоб я не зводила очей з нього.
Мій голос звучав хрипло, невиразно. Я не була певна, що говорю зв’язно.
– Чому ви не зателефонували мені? Якщо він занедужав, ви маєте негайно телефонувати мені. Або містерові Трейнору.
І раптом усе в моїй голові склалося докупи. Містер Трейнор. О Боже. Я подивилася на годинник. Була за чверть восьма.
– Я не… Здається, Натан…
– Слухайте, Луїзо, це ж не вища математика. Якщо Вілл був настільки хворий, що ви спали в його кімнаті, треба було обов’язково зв’язатись зі мною.
– Так.
Я кліпала, дивлячись на долівку.
– Я не розумію, чому ви не зателефонували. Ви намагались подзвонити містерові Трейнору?
Натан казав, нічого не говорити.
– Я…
Цієї миті двері флігеля