– Луїзо, ви повинні подивитися цей фільм. По суті, я наказую вам це зробити. – Вілл від’їхав назад і кивнув у бік м’якого крісла. – Там. Сідайте туди. І не рухайтеся, поки все не скінчиться. Ніколи не дивилася фільм іншоземною мовою. Боже-боже, – пробурмотів він.
Це був старий фільм про горбаня, який успадкував будинок у сільській місцевості Франції. Вілл сказав, що фільм знято за знаменитою книжкою, але я навіть ніколи не чула про неї. Перші двадцять хвилин я трохи метушилася, мене дратували субтитри і я думала, чи не розлютиться Вілл, якщо сказати йому, що мені потрібно в туалет.
А потім щось сталося. Я перестала думати про те, як важко слухати й читати одночасно, забула про Віллів прийом таблеток і про те, що місіс Трейнор може подумати, що я байдикую, і стала переживати за горопаху та його сім’ю, яких ошукали недобросовісні сусіди. Ще до того, як горбань помер, я тихо ридала, промокаючи соплі рукавом.
– Отже… – Вілл з’явився поруч і лукаво подививсь на мене. – Вам зовсім не сподобалося.
Я звела очі й здивовано завважила, що надворі вже темно.
– Тепер зловтішатиметесь, еге? – промурмотіла я, потягнувшись до коробки з хустинками.
– Трохи. Я просто вражений, що на такий зрілий вік – скільки там вам?…
– Двадцять шість.
– Двадцять шість років, і ви ніколи не дивилися фільм із субтитрами. – Він спостерігав, як я витирала очі.
Я глянула на хустинку й зрозуміла, що витерла всю туш.
– Не знала, що це обов’язково, – пробурчала я.
– Гаразд. То що, Луїзо Кларк, ви робите у вільний час, якщо не дивитесь фільми?
Я стиснула в руці хустинку.
– Хочете знати, що я роблю поза роботою?
– Це ви наполягали, що нам варто краще пізнати одне одного. Отож, розкажіть мені про себе.
З такого його тону ніколи не можна було мати певність, що він не кпить із вас. Я чекала відплати.
– Чому? – запитала я. – Чому це ви раптом зацікавилися?
– О, на Бога! Невже ваше життя – державна таємниця? – Здавалося, він починав дратуватися.
– Не знаю… – сказала я. – Ходжу випити в паб. Трохи дивлюся телевізор. Спостерігаю, як бігає мій парубок. Нічого незвичайного.
– Ви спостерігаєте, як ваш парубок бігає.
– Так.
– Але не бігаєте сама.
– Ні. Я… – глянула на свої груди, – не створена для цього.
Він усміхнувся.
– Що ще?
– Про що ви?
– Хобі. Подорожі. Місця, у яких ви любите