Я здивувалась, як можна так радіти думці про біг за мінусових температур у майці й спортивних штанях.
Вілл спав. Я приготувала собі їжу й розморозила суп на випадок, якщо він пізніше захоче поїсти. Розпалила вогнище – ану як Віллові покращає й він переміститься у вітальню. Я прочитала ще одне оповідання й задумалась, скільки часу минуло, відтоді як я востаннє купляла собі книжку. В дитинстві я любила читати, але потім я не читала нічого, крім журналів. Трина – ось хто любив читати. Тому, беручи до рук книжку, я відчувала, що вдираюсь на її територію. Я думала про те, що вони з Томасом поїдуть в університет, і зрозуміла, що й досі не знаю, почуваюся від цього щасливою чи сумую… або й складніше, десь між тим і тим.
Натан зателефонував о сьомій. Здавалося, він радий, що я залишуся.
– Я не можу додзвонитися до містера Трейнора. Я навіть зателефонувала на міський номер, але мене перемикнуло на автовідповідач.
– Так. Ну… Його й не буде.
– Не буде?
Раптом я інстинктивно запанікувала, подумавши, що в будинку всю ніч будемо лише ми з Віллом. Я боялася знову зробити серйозну помилку, ставлячи під загрозу Віллове здоров’я.
– Може, тоді я зателефоную місіс Трейнор?
На другому кінці – коротка пауза.
– Ні. Краще не треба.
– Але…
– Послухай, Лу, він часто… він часто кудись ходить, коли місіс Ті ночує за містом.
Лише за хвилину-дві я зрозуміла, на що він натякає.
– А…
– Добре, що ти там, і край на тому. Якщо ти певна, що Віллові краще, то я прийду рано-вранці.
Є звичайні години, а є непридатні ні до чого, коли час тягнеться, відстає, а життя – реальне життя, – здається, існує десь далеко. Я трохи подивилась телевізор, поїла та поприбирала на кухні, безшумно переміщаючись по флігелю. Нарешті повернулась у Віллову кімнату.
Коли зачинила двері, він поворухнувся й підвів трішки голову.
– Котра година, Кларк? – його голос трохи приглушила подушка.
– Чверть по восьмій.
Він опустив голову й перетравив це.
– Можна мені пити?
У його словах більше не було ні гризькості, ні ущипливості. Неначе хвороба нарешті зробила його вразливим. Я дала йому напій і ввімкнула біля ліжка світло. Потім сіла на край ліжка й торкнулася його лоба, як це робила моя мама, коли я була дитиною. Він досі був трохи гарячим, однак далеко не таким, як раніше.
– Холодні руки.
– Ви вже скаржилися.
– Справді? – Здавалося, він був щиро здивований.
– Хочете трохи супу?
– Ні.
– Вам зручно?
Я ніколи не знала, наскільки йому незручно, але підозрювала, що більше, ніж він показував.
– Було б добре перевернутися на другий бік. Просто перекотіть мене. І не треба мене садовити.
Я полізла на ліжко й пересунула його так дбайливо, як могла. Він уже не був зловісно гарячим – звичайне тепле тіло з-під ковдри.
– Ще щось потрібно?
– Хіба вам не треба йти додому?
– Усе