– Не знаю… Я не знаю, як це витримати.
– Я не казатиму мамі, що ти кидаєш роботу, не пропрацювавши й півдня. Лу, тобі навіть допомоги з безробіття не дадуть. Ти не можеш це зробити. Ми не можемо дозволити тобі зробити це.
Вона мала слушність. Я зрозуміла, що ненавиджу свою сестру.
Настала коротка пауза. А далі Тринин голос став незвично примирливим. Це означало, що вона зрозуміла: у мене справді найгірша в світі робота.
– Слухай, – мовила вона. – Це ж лише півроку. Пропрацюєш півроку, з’явиться корисний запис у резюме, і зможеш дістати роботу, яка тобі подобається. І, до речі, подивись на це з іншого боку – принаймні ти не працюєш на птахофабриці в нічну зміну.
– Нічні зміни на птахофабриці здаються відпусткою супроти…
– Я йду, Лу. Почуємось пізніше.
– Може, ви хочете кудись поїхати пополудні? Ми можемо взяти автомобіль.
Натан пішов майже півгодини тому. Я розтягнула миття чайних чашок, наскільки це було можливо, й подумала: як проведу іще годину в цьому тихому будинку, здурію.
Він повернув голову в мій бік.
– І куди ви пропонуєте?
– Не знаю. Можна просто покататись за містом.
Я намагалася поводитись так, як би це робила за таких обставин Трина. Вона завжди цілком спокійна та компетентна, і як результат ніхто її не підштрикує. Мені здавалось, я говорю по-професійному – з розумінням, оптимістично.
– За містом, – проказав він, наче роздумуючи. – І що б ми там побачили? Дерева? Небо?
– Не знаю. А що ви звичайно робите?
– Я нічого не роблю, міс Кларк. Я не можу нічого робити. Сиджу. Просто існую.
– Ну, – промовила я, – мені сказали, що у вас є автомобіль, пристосований для використання інвалідних візків.
– І ви турбуєтеся, що він не працюватиме, якщо ним не користуватися щодня?
– Ні, але я…
– Ви пропонуєте мені вийти й погуляти?
– Я просто подумала…
– Ви подумали, що мені корисно прокататися? Ковтнути свіжого повітря?
– Я просто намагаюся…
– Міс Кларк, моє життя не надто покращиться від прогулянки Стортфолдівськими путівцями.
Він одвернувся.
Його голова вгрузла в плечі, і я подумала, чи зручно йому так. Утім, скидалося, зараз не варто було питати про це. Ми сиділи в тиші.
– Може, принести вам комп’ютера?
– Навіщо? Ви згадали про групи підтримки квадриплегіків, до яких я можу приєднатися? «Ми – квадриплегіки»? «Клуб оли́в’яних коліс»?
Я зробила глибокий вдих і, намагаючись звучати впевнено, проказала:
– Гаразд… добре… Як ми проводитимем багато часу разом, могли б дізнатися одне про одного більше…
Щось у його обличчі змусило мене запнутися. Він дививсь на стіну перед собою, і його підборіддя тіпалося.
– Просто…