Вона запитувала Вілла, чи потрібно йому щось, інколи пропонувала назавтра прогулянку чи зустріч із другом, який розпитував за нього, хоч Вілл майже завжди відповідав зневажливо або й геть грубо. Складалося враження, це завдавало їй болю. Вона перебирала пальцями золотий ланцюжок і знову зникала.
Його батько, гладкий, з вигляду лагідний чоловік, зазвичай приходив, коли я вже йшла. Він був схожий на чоловіків у панамах, що спостерігають за грою в крикет. Він начебто керував справами замку, покинувши свою добре оплачувану роботу в місті, був неначе той добрий землевласник, що вряди-годи викопував картоплину, просто щоб не втратити навички. Щовечора рівно о п’ятій він закінчував роботу й сідав із Віллом дивитися телевізор. Інколи, покидаючи будинок, я чула, як він коментує новини.
Протягом перших двох тижнів я ретельно вивчала Вілла Трейнора. Здавалося, він намагався взагалі не бути схожим на того чоловіка, яким був колись. Його світло-каштанове волосся утворювало безладну копицю, а щелепа заросла щетиною. Його сірі очі були окреслені чи то виснаженням, чи то наслідками постійного фізичного дискомфорту (Натан сказав, що він рідко почувається добре). Вони мали порожній погляд очужілої людини, яка відхилилась од світу. Це було схоже на своєрідний захисний механізм, – очевидьки, іншого способу пристосуватися до теперішнього свого життя, як удавати, що все це відбувається не з ним, він не бачив.
Мені хотілося пожаліти його. Справді. У ті моменти, коли я бачила, як Вілл видивляється у вікно, він здавався мені найсумнішою людиною з тих, кого я знала. Але з плином часу я збагнула, що в такому стані він не тільки через те, що застряг у цьому візку й втратив фізичну свободу, а й через цілу купу принижень і проблем зі здоров’ям, ризиків і нездужань, які ніколи не закінчуються. Я вирішила, що, бувши Віллом, теж, мабуть, була б у добрячій зажурі.
Але ж Господи-світе, як гидко він поводився зі мною. Він знаходив ущипливу відповідь на будь-які мої слова. Коли я питала, чи тепло йому, Вілл відрубував, що цілком спроможний повідомити мене, якщо йому знадобиться ще одна ковдра. Коли я питала, чи не надто гучно гуде пилосмок – я не хотіла переривати його фільм, він запитував у відповідь мене, чи я ще не винайшла спосіб пилосмочити безшумно. А коли я годувала його, він скаржився, що їжа дуже гаряча або дуже холодна, або що я тримаю виделку біля рота тоді, коли він ще не ковтнув попереднє. Вілл умів так вивернути майже все, що я казала чи робила, що я почувалася дурепою.
За ті перші два тижні я навчилася робити байдужу міну, просто повертатися й зникати в іншій кімнаті та говорити з ним якнайменше. Я стала ненавидіти його, і впевнена, він це знав.
Як виявилося, сумувати за своєю старою роботою