– Місіс Трейнор сказала, що ви не проти випити трохи кави, – сказала я й поставила тацю на низького столика. Помістивши Віллову склянку в утримувач стільця та повернувши соломинку так, щоб він, лише порухавши головою, дістав її, я крадькома глянула на його гостей.
Насамперед я помітила жінку. Довгонога білявка зі шкірою кольору карамелі, вона належала до тих жінок, які змушували мене задуматися, чи й справді всі люди належать до того самого виду. Вона скидалася на породисту кобилу. Час від часу я бачила таких жінок. Як звичайно, вони піднімались, підплигуючи, схилом до замку, тягнучи за собою малят, одягнутих у «Боден», а коли заходили в кав’ярню, там лунали їхні кришталево чисті розкуті голоси: «Гаррі, любий, хочеш кави? Попрохати, хай приготують тобі макіято?» Це, поза сумнівом, була жінка-макіято. Вона пахла грошима, впевненістю та життям зі сторінок глянсового журналу.
Тоді я подивилась на неї уважніше й, стрепенувшись, зрозуміла: це жінка з лижної світлини Вілла, й почувається вона якось незручно.
Білявка чоломкнула Вілла в щоку й відступила на крок назад, ніяково усміхаючись. На ній була брунатна жилетка зі стриженого смушка (у ній я скидалася б на єті), а шию огортав світло-сірий кашеміровий шарф, який вона почала перебирати в руках, наче не могла вирішити, знімати його чи ні.
– Маєш гарний вигляд, – промовила вона до Вілла. – Справді. Ти… трохи запускаєш волосся.
Вілл не відреагував. Він просто дивився на неї з незворушним обличчям, як завжди. На мить я відчула вдячність, що він дивився так не лише на мене.
– Новий візок, еге? – Чоловік постукав по спинці Віллового візка й, схиливши підборіддя, закивав на знак схвалення, немов милувавсь першокласним спортивним автомобілем. – На вигляд… досить хитромудрий. Дуже… високотехнологічний.
Я не знала, що робити. Якусь мить стояла там, переступаючи з ноги на ногу, допоки тишу не сколихнув голос Вілла.
– Луїзо, чи не могли б ви ще підкинути кілька полін у вогнище? Схоже, воно пригасає.
Це вперше він назвав моє ім’я.
– Авжеж, – сказала.
І заметушилася біля пічки, роздуваючи вогонь та вибираючи в кошику поліна підхожого розміру.
– Боже, надворі так холодно, – сказала жінка. – Як добре мати справжній вогонь.
Я відчинила дверцята пічки й підштовхнула коцюбою розжарені поліна.
– Тут на добрих кілька градусів холодніше, ніж у Лондоні.
– Таки-так, – погодився чоловік.
– Я думала про те, щоб і собі придбати пічку. Очевидно, вони набагато ефективніші за відкритий вогонь.
Алісія трохи нахилилася, щоб оглянути пічку, наче вона зроду не бачила таких раніше.
– Так, я теж таке чув, – сказав чоловік.
– Треба з’ясувати це питання. Бо плануєш собі щось, а потім… – Вона затихла. – Чудова кава, – додала вона, помовчавши.
– Ну то… що робиш, Вілле? – У голосі чоловіка вчувалась вимушена веселість.
– Майже нічого, як не дивно.
– Але фізіотерапія