– Насправді, Вілле, у нас була ще одна причина приїхати сюди, – сказала вона. – У нас… новини.
Я стала біля дверей, охопивши обіруч кошик із дровами.
– Я подумала… ми подумали, що правильно буде сказати тобі… гаразд, ось у чому річ. Руперт і я одружуємося.
Я стояла нерухомо, міркуючи, чи зможу повернутися так, щоб мене не почули. Жінка схвильовано провадила далі:
– Розумію, ця новина тебе трохи шокувала. Насправді це було шоком і для мене. Ми… Це… Ну, це почалось не одразу після…
Мої руки почали боліти. Я глянула на кошик, думаючи, що діяти.
– Ну, ти ж знаєш, ти і я… ми…
І знову мертва тиша.
– Вілле, будь ласка, скажи щось.
– Вітаю, – сказав він нарешті.
– Я знаю, що ти думаєш. Ніхто з нас не сподівався такого. Справді. Досить довго ми були просто друзями. Друзями, які турбувалися про тебе. Просто Руперт дуже підтримав мене після тієї аварії…
– Як мило з його боку.
– Будь ласка, не будь таким. Це так жахливо. Я дуже боялась розказувати тобі. Ми обоє боялися.
– Не сумніваюся, – відрубав Вілл.
– Слухай, ми сказали тобі це, бо обоє хвилюємось за тебе, – упав у річ Руперт. – Ми не хотіли, щоб ти почув це від когось іншого. Розумієш, життя триває. Урешті минуло два роки…
Настала тиша. Я зрозуміла, що більше нічого не хочу чути й почала плавно відходити від дверей, трохи крекчучи від напруги. Та коли знову пролунав голос Руперта, цього разу гучніше, я розчула, що він казав.
– Годі, парубче. Я знаю напевне, це дуже важко… все це. Та якщо Лісса тобі не байдужа, ти маєш бажати їй гарного життя.
– Скажи що-небудь, Вілле, будь ласка.
Я в’явила його обличчя, його погляд, який міг бути незворушним і водночас мати легку тінь презирства.
– Вітаю, – повторив Вілл. – Я певен, ви обоє будете вельми щасливі.
Алісія почала була невиразно висловлювати своє невдоволення, але її перервав Руперт.
– Ходімо, Ліссо. Нам краще піти. Вілле, ми прийшли сюди не по твоє благословіння. Проста ввічливість. Лісса подумала… ми обоє просто подумали, що ти маєш знати. Пробач, старий. Я… Я щиро сподіваюся, що все в тебе піде гаразд, і маю надію, ти захочеш бути на зв’язку, коли все… коли все трохи вляжеться.
Я почула ходу й схилилась над кошиком із дровами, немов тільки-но увійшла. Було чути, як вони вийшли в коридор, а потім переді мною з’явилась Алісія. Її повіки почервоніли, так, наче вона збиралась розплакатися.
– Я можу скористатися ванною? – запитала вона охриплим, надломленим голосом.
Я повільно підняла палець і мовчки вказала в бік кімнати.
Тоді вона пильно глянула на мене, і я зрозуміла – мої почуття відбилися