Мені полегшало. Якщо він любить музику й фільми, то ми напевне знайдемо спільну мову. Я вже в’являла, як ми з цим чоловіком сміємося над якоюсь голлівудською комедією чи він слухає музику, поки я пилосмокчу в спальні. Можливо, все буде добре, і ми таки подружимося. Я ніколи не мала друга-інваліда, за винятком глухого Трининого приятеля Девіда, який міг прибити вас, якщо ви хоча б припускали, що він інвалід.
– У вас є якісь запитання?
– Ні.
– То ходімо, представлю вас… – Вона глянула на годинник. – Натан вже мав би одягнути його.
Ми постояли трохи біля дверей, вагаючись, і місіс Трейнор постукала.
– Ти там, Вілле? Я хочу познайомити тебе з міс Кларк.
На відповідь анітелень.
– Вілле. Натане.
Сильний новозеландський акцент.
– Він готовий, місіс Ті.
Вона штовхнула двері. Вітальня флігеля була оманливо велика, скляними дверима, з яких складалась повністю одна стіна, на моріжок. У кутку тихо тліла дров’яна піч, перед величезним телевізором з пласким екраном стояв низький бежевий диван, укритий вовняним покривалом. Кімната була обставлена затишно, зі смаком – типова парубоцька оселя в скандинавському стилі. Посеред кімнати стояв чорний інвалідний візок, сідало та спинка якого були встелені смухом. Дебелий чоловік у білій медичній формі без комірця, присівши, поправляв іншому чоловікові ноги на підніжках інвалідного візка. Коли ми увійшли до кімнати, чоловік в інвалідному візку поглянув на нас із-під кошлатої кучми волосся. Наші очі зустрілися, й за мить він застогнав так, що в мене кров застигла в жилах. Потім його рот скривився і він видав іще один неземний крик.
Його мати скам’яніла.
– Вілле, припини!
Він навіть не глянув на неї. З його грудей вирвався ще один первісний звук, пекельний та болісний. Я намагалась не здригнутися. Чоловіка скособочило, голова нахилилась і втислася в плечі, а він усе дивився на мене спотвореним обличчям. Він здавався химерним і трохи злим. Я усвідомила, що тримаю сумку так, що аж кісточки побіліли.
– Вілле! Будь ласка, – у голосі матері почулися слабкі нотки істерики. – Будь ласка, не роби цього.
«О Боже, – подумала я, – мені цього не знести», – і важко ковтнула.
Чоловік не зводив з мене очей. Здавалося, він чекав чогось від мене.
– Я… Я – Лу, – мій голос, нехарактерно тремкий, повис у тиші. Я завагалася, чи простягнути йому руку, та, згадавши, що він її не потисне, ледве помахала нею. – Скорочено від Луїза.
На подив мені, риси його обличчя розгладились і він випрямив голову.
Вілл Трейнор пильно дивився на мене. На його обличчі майнула ледь помітна усмішка.
– Доброго ранку, міс Кларк, – промовив він. – Я чув, що ви мій останній наглядач.
Натан закінчив регулювати підніжки. Підводячись, він похитав головою.
– Погана