На нас уже витріщалися люди. Тепер, коли нас не оточували звідусіль комікконівці, ми впадали всім у вічі, як скривавлені пальці.
– Ідіть за мною, – просичав Едисон. – Усі сліди ведуть сюди.
Ми всі побігли за ним далі по вулиці.
– От би Мілард був з нами, – сказав я, – він би тут усе розвідав, і ніхто б його не помітив.
– А якби з нами був Горацій, він би згадав сон, який би нам допоміг, – додала Емма.
– Чи знайшов би для нас новий одяг, – і собі докинув я.
– Якщо ми не перестанемо, я розплачуся, – сказала Емма.
Ми підійшли до причалу, на якому аж кипіла діяльність. Вода у вузькій протоці каламутної Темзи зблискувала на сонці; зграйки туристів у козирках і поясних сумках перевальцем висідали з кількох великих човнів і сідали на борт. Усім їм пропонували більш-менш однакові екскурсійні тури Лондоном.
Едисон зупинився.
– Їх привели сюди, – сказав він. – Скидається на те, що їх посадили на човен.
Ми пішли, керуючись його нюхом, крізь натовп до порожнього шлюпкового ангара. Витвори справді повантажили наших друзів на човен, і тепер нам треба було пливти за ними. Але на чому? Ми блукали причалом у пошуках того, хто міг би взяти нас на борт.
– З цього ніц не вийде, – пробурчала Емма. – Ті судна занадто великі й велелюдні. Нам потрібне маленьке – таке, щоб ми могли вести його самі.
– Хвилиночку, – сказав Едисон, принюхуючись. І подріботів геть, не відриваючи носа від дощок помосту. Ми пішли за ним через увесь причал до маленького пандуса без жодних знаків, на який не звертали уваги туристи. Він вів у нижні доки, під вулицею, на рівні води. Там ніхто не вештався; місцинка була порожня.
Тут Едисон спинився, з виразом глибокої зосередженості в очах.
– Дивні приходили сюди.
– Наші дивні? – уточнила Емма.
Ще раз понюхавши док, він похитав головою.
– Не наші. Але тут багато слідів, давніх і свіжих, міцних і слабких, вони всі перемішалися. Цією дорогою часто користуються.
Прямо попереду доки звужувалися й зникали під головним причалом, де їх поглинали тіні.
– Часто користується хто? – спитала Емма, стурбовано вдивляючись у темряву. – Ніколи не чула, щоб під доками у Воппінгу був вхід у контур.
Відповіді Едисон не мав. Нам нічого більше не лишалося, крім рушати вперед, що ми й зробили, знервовано ступивши в темряву. Коли очі пристосувалися, ми побачили ще один причал – тільки цей разюче відрізнявся від горішнього, залитого сонцем, приємного. Дошки тут були зелені й гнилі, подекуди проломлені. У кучугурі розсипаних бляшанок завовтузилися пискучі щури й порснули з доку в старезний на вигляд човник, хлюпаючи в темну воду між дерев’яними стовпами, слизькими від моху.
– Що ж, – сказала Емма, – я думаю, на крайній випадок згодиться…
– Але ж там повно пацюків! – налякано промовив Едисон.
– Це ненадовго, – і Емма розпалила в руках вогник. – Пацюки не дуже люблять мою компанію.
Оскільки зупиняти нас начебто ніхто й не збирався, ми підійшли до човника,