– Судячи з їхнього вбрання, у них сьогодні якесь релігійне свято.
– Щось типу того, – відповів я, обережно повертаючи Емму назад на тротуар. – Але не лякайтеся. Це просто перевдягнуті звичайні, і ми їм здаємося такими самими. Боятися нам треба тільки того витвора. – Про порожняка я промовчав, сподіваючись, що ми збили його з пантелику, зникнувши в ліфті. – Поки його немає, нам треба знайти якусь схованку, а потім знову прокрастися в підземку…
– Немає жодної потреби, – сказав Едисон і, посмикуючи носом, подріботів на залюднену вулицю.
– Стій! – навздогін йому гукнула Емма. – Ти куди?
Але він уже зробив коло й повертався.
– Ура фортуні! – вигукнув він, виляючи обрубком хвоста. – Ніс повідомляє мені, що наших друзів вивели з підземки тут, через цей ескалатор. Ми на правильному шляху!
– Слава птахам, – зітхнула Емма.
– Як думаєш, ти зможеш іти за їхнім слідом? – спитав я.
– А ти як думаєш, зможу? Просто так нікого Едисоном Приголомшливим не називають! Нема на світі такого аромату, пахощів, туалетної води, яких би я не вчув за сотню метрів…
Тема власної величі дуже легко відвертала увагу Едисона, навіть якщо на нього чекали більш нагальні справи, і його гучний гордовитий голос луною розносився навколо.
– Окей, ми зрозуміли, – намагався скерувати його я, але він уже невблаганно, мов криголам, розтинав повітря, ідучи за своїм нюхом.
– …я можу знайти дивного в стогу порожняків, імбрину в пташнику…
Ми побігли за ним у гущавину костюмованого люду, проскочили поміж ніг карлика на ходулях, обійшли зграйку принцес-зомбі та мало не зіштовхнулися з Пікачу та Едвардом Руки-Ножиці, які танцювали на проїжджій частині вальс. «Авжеж, наших друзів вели цією дорогою», – подумав я. Камуфляж був ідеальний – не тільки для нас (адже серед усього цього ми мали відверто нормальний вигляд), але також і для витворів, що викрали ватагу дивних дітей. Навіть якби хтось із них наважився криком попросити про допомогу, хто б їх сприйняв серйозно, хто б втрутився? Люди навколо нас розігрували сценки, імпровізовані битви, гарчали в костюмах монстрів, стогнали, як зомбі. Якісь дивакуваті малі верещать, що їх викрали люди, які хочуть забрати в них душі? Ніхто б і бровою не повів.
Едисон зробив коло, обнюхуючи землю, потім, спантеличений, сів. Обережно (тому що навіть у цьому натовпі говорющий пес викликав би переляк) я нахилився й спитав у нього, що сталося.
– Просто… е-е-е, – став затинатися він, – я, здається…
– Загубив слід? – спитала Емма. – Я думала, твій ніс ніколи не підводить.
– Я лише втратив слід, ненадовго. Але я не розумію, чому… він чітко веде до цього місця, а далі зникає.
– Зав’яжи шнурівку, – раптом наказала Емма. – Зараз же.
Я подивився вниз, на своє взуття.
– Але вони не…
Емма схопила мене за лікоть і смикнула вниз.
– Зав’яжи. Шнурівку, – повторила вона, а самими губами промовила: – Витвір!
Ми