– Один іде сюди, – пробурмотів я. – Еммо, як там твій вогонь?
– От-от погасне, – відповіла вона.
Витвір невпинно наближався. Чотири вагони. Три.
– Тоді готуйся бігти.
Лишалося два вагони. Аж раптом м’який голос робота: «Обережно, двері зачиняються».
– Затримайте поїзд! – заволав витвір. Але двері вже зачинялися.
Він притьмом засунув у отвір між ними руку. Двері знову відскочили. Він зайшов у вагон – сусідній із нашим.
Я перевів погляд на двері, що з’єднували два наші вагони. Вони були заблоковані ланцюгом. І на тому спасибі. Зачинившись, стукнули двері, й поїзд рушив. Ми перемістили складаного на підлогу й щільно посідали коло нього на п’ятачку, якого не було видно з вагона, де їхав витвір.
– Що ми можемо зробити? – спитала Емма. – Тільки-но цей поїзд зупиниться, він припхається прямо сюди й побачить нас.
– А ми точно знаємо, що він витвір? – поцікавився Едисон.
– А коти ростуть на деревах? – відповіла Емма.
– У нашій півкулі – ні.
– Тоді знаємо не точно. Але що стосується витворів, то є одна давня приказка: не певен – припускай найгірше.
– Гаразд. Отже, так, – втрутився я. – Тієї ж секунди, як ці двері відчиняться, ми помчимо до виходу.
Едисон зітхнув.
– Знову втікати, – з презирством промовив він, мов гурман, якому запропонували на тарілці млявий шматок американського сиру. – Ну ніякої уяви. А може, спробуємо вибратися крадькома? Змішатися з натовпом? У цьому принаймні є артистизм. А тоді зможемо просто піти, з гідністю, ніким не помічені.
– Я ненавиджу втікати так само, як і всі, – відповів я. – Але ми з Еммою схожі на лісорубів-убивць із дев’ятнадцятого століття, а ти собака, який носить окуляри. Нас неодмінно помітять.
– Поки виробники не почнуть випускати контактні лінзи для собак, я мушу задовольнятися окулярами, – пробурчав Едисон.
– І де той порожняк, коли він так потрібен? – недбалим тоном промовила Емма.
– Поїзд переїхав, якщо нам пощастило, – сказав я. – І що ти мала на увазі?
– Тільки те, що раніше він ставав нам у пригоді.
– А ще раніше мало не прикінчив нас. Двічі! Ні, тричі! Не знаю, як я його контролював, але то була наполовину випадковість. А що буде тієї ж миті, коли в мене не вийде нічого йому наказати? Ми трупи, от що.
Емма відповіла не одразу. Кілька секунд вона уважно вивчала мене поглядом, а потім узяла за руку, вкриту кіркою бруду, і ніжно її поцілувала – один раз, потім другий.
– А це за що? – здивувався я.
– Ти справді не здогадуєшся?
– Про що?
– Який ти безмежно чудесний і дивовижний.
Едисон застогнав.
– Ти володієш приголомшливим талантом, – прошепотіла Емма. – Усе, що тобі треба, – трохи попрактикуватися.
– Можливо. Але коли в чомусь