– Так! Напевно, так і було. Розумний хлопчик!
– А чого ти так радієш? – спитала Емма. – Якщо їх повезли на машині, то зараз вони можуть бути де завгодно!
– Тоді ми підемо за ними куди завгодно, – особливо виразно проказав Едисон. – Хоча я сумніваюся, що вони зараз страшно далеко. У мого колишнього хазяїна тут неподалік був будинок, тож я добре знаю цю частину міста. Тут неподалік нема ні великих портів, ні місць для виїзду з Лондона. Зате тут є декілька входів до контурів. Набагато більша ймовірність, що їх повели в один з них. Ану підніміть мене!
Я підняв, і за моєю допомогою він переліз через бар’єр та став винюхувати на протилежному боці. І за лічені секунди віднайшов слід наших друзів.
– Сюди! – вигукнув він, показуючи на вулицю в бік витвора, котрий заліз у поліцейську машину і вже від’їжджав.
– Схоже, ми підемо на прогулянку, – сказав я Еммі. – Ти як, зможеш?
– Зможу. За умови, що протягом кількох наступних годин ми знайдемо якийсь контур. Інакше в мене почне відростати сиве волосся і з’являться гусячі лапки біля очей. – І вона всміхнулася, наче в цьому було щось смішне.
– Я цього не допущу, – пообіцяв я.
Ми перестрибнули через загорожу. Я востаннє озирнувся на станцію підземки, що лишилася позаду.
– Бачиш порожняка? – спитала Емма.
– Ні. Я не знаю, де він. І це мене турбує.
– Давай зараз турбуватися про щось одне, – запропонувала вона.
Ми крокували так швидко, як могла Емма. Трималися того боку вулиці, який усе ще потопав у ранкових тінях, видивлялися поліцію й ішли за нюхом Едисона. Біля доків ми потрапили в індустріальний район. Між прогалинами пакгаузів темно поблискувала Темза. Далі почався модний район для шопінгу, де осяйні крамниці стояли під коронами скляних таунхаусів. Понад їхніми дахами, на тлі ясно-синього неба, виднілася баня собору святого Павла, знову ціла. Усі бомби було скинуто, бомбардувальники давно зникли – їх збили, здали на брухт, відправили на пенсію в музеї, де вони припадали пилом за мотузками, а на них час від часу витріщалися школярі, для яких війна була чимось не менш далеким, ніж хрестові походи. А для мене вона в буквальному розумінні відбувалася вчора. Не вірилося, що тільки вчора ввечері на цих самих почорнілих вулицях зяяли вирви від бомб і ми бігли вздовж них, рятуючись від смерті. Зараз їх було не впізнати. Торговельні центри, здавалося, повиростали з попелу – так само, як і люди, які в них гуляли, з опущеними головами, приклеєні до мобілок, одягнені в бренди. Раптом теперішнє здалося мені дуже чужим, таким порожнім і неуважним. Я почувався одним з тих міфічних героїв, який із боєм проклав собі шлях назовні з підземного царства і вже тут зрозумів, що горішній світ так само проклятий, як і той, що внизу.
І тут мене накрило. Я повернувся. Я знову в теперішньому і вийшов з контуру без жодного втручання з боку пані Сапсан… хоча це начебто було неможливо.
– Еммо? – спитав я. – Як я сюди потрапив?
Вона не зводила погляду з вулиці попереду – видивлялася можливі