Щойно вона зникла з поля зору, як я побачив декого ще більш лячного: чоловіка, чию голову вертикальна лінія ділила на дві половини. Одна була лиса й обгоріла, як вуглина, а інша лишилася в незмінному вигляді. Волосся на голові лежало охайними хвилями. Навіть якщо Емма його й помітила, то не повернулася, щоб подивитися. Може, так звикла бачити справжніх дивних, що звичайних, які косили під дивних, навіть не помічала. «А що, як вони не звичайні? – подумав я. – Що, як вони дивні і замість теперішнього ми опинилися в якомусь новому контурі? Що, як…»
А тоді я побачив двох хлопчиків, які билися світловими мечами біля торговельних автоматів (кожен доторк мечів у сутичці супроводжувався пластмасовим звуком «кляк»), і реальність набула чітких обрисів. Ці дивні з вигляду люди – дивні не в нашому розумінні. То задроти. Ми таки втрапили в теперішнє.
За двадцять футів од нас відчинилися двері ліфта. Ми вскочили в кабіну на льоту й відштовхнулися долонями від задньої стіни, і Едисон теж забіг, спотикаючись. Я саме вчасно озирнувся, щоб у проріз дверей, які зачинялися, помітити дві речі: як з юрби вискакує витвір і щодуху мчить до нас і як з даху останнього вагона поїзда, що саме віддалявся в тунель, зіскакує порожняк. Він приліпився язиками до стелі станції й погойдувався там на лампі, схожий на павука. Чорні палахкотливі очі невідривно дивилися у мої.
А тоді двері ліфта зачинилися, і ми плавно поїхали нагору, і хтось спитав: «Друзяко, де пожежа?»
У задньому кутку ліфта стояв немолодий уже мужчина в маскарадному костюмі й глузливо посміхався. Сорочка в нього була подерта, на обличчі – штрихи фальшивих порізів, а до однієї руки було прикручено в стилі Капітана Гака закривавлену бензопилку.
Уздрівши таке, Емма позадкувала.
– Ти хто?
Це запитання його трохи образило.
– Та ну, ви що.
– Хочеш насправді дізнатися, де пожежа? Тоді не відповідай. – І вона вже хотіла підняти руки, але я її зупинив.
– Він ніхто, – сказав я.
– А я думав, що цього року таке очевидне вибрав, – пробурмотів чоловік. Вигнувши брову, він припідняв бензопилку. – Звуть Еш. Ну… «Армія темряви»[2]?
– Не чула ні про те, ні про те, – відрубала Емма. – Хто твоя імбрина?
– Моя що?..
– Він просто в костюмі персонажа, – намагався пояснити я, але вона не слухала.
– Утім, байдуже, хто ти такий, – вирішила вона. – Нам потрібна армія, а злидарям вибирати не доводиться. Де решта твоїх воїнів?
Чоловік підкотив очі.
– Ой не можу. Слухайте, ви такі кумедні. Усі там, де проходить збіговисько. Це ж очевидно.
– На ньому маскарадний