– Зроби просте обличчя, – сказав я. – Наче це твоє місто.
Емму це чомусь насмішило, і вона здавлено розсміялася. Але це, певно, й було смішно, бо жодне місто не було нашим. А особливо – це.
Поїзд зупинився, двері роз’їхалися. Едисон саме глибоко втягнув носом повітря, коли в наш вагон зайшла тітка-ботанічка в окулярах і бушлаті. Побачила нас, і в неї відвисла щелепа. Потім мудро вирішила розвернутися й вийти. Ото вже ні. Дякую. Але я її розумів. Ми були бруднющі й потворні, в чудернацькому старому одязі, заляпані кров’ю. Напевно, в нас був такий вигляд, наче ми щойно вбили того бідолаху, який лежав коло нас.
– Зроби просте обличчя, – пирхнула Емма.
Едисон відвернувся від вікна.
– Ми на правильній дорозі, – проголосив він. – Не підлягає сумніву, що пані Королик та решта проїжджали цим шляхом.
– А тут вони не зійшли? – спитав я.
– Не думаю. Але якщо я не відчую їхнього запаху на наступній станції, ми напевно знатимемо, що проїхали.
Двері з глухим звуком зачинилися, і під акомпанемент електричного виття ми знову рушили. І щойно я збирався запропонувати, щоб ми десь пошукали зміну одягу, як Емма коло мене рвучко підскочила, неначе щось пригадала.
– Едисоне? – спитала вона. – А що з Фіоною і Клер?
Від спомину їхніх імен мене знову пронизала нудотна хвиля тривоги. Востаннє ми бачили їх у звіринці пані Королик, і старша дівчинка залишилася разом з Клер, бо та була надто хвора, щоб іти далі. Коул сказав нам, що він здійснив набіг на звіринець і захопив дівчаток у полон. Але також він нам втирав, що Едисон мертвий, тож, певна річ, що його інформації не можна вірити.
– А, – Едисон похмуро кивнув. – Боюся, що нічого доброго. В душі я, мушу зізнатися, сподівався, що ви не спитаєте.
Емма пополотніла.
– Розкажи.
– Авжеж. Невдовзі по тому, як ваш загін пішов, на нас напала банда витворів. Ми пожбурляли в них армагеддонськими яйцями, а потім розбіглися в різні боки й поховалися. Старша дівчина, з нечесаним волоссям…
– Фіона, – нагадав я, відчуваючи, як сильно калатає серце.
– Вона сховала нас, скориставшись своїм даром домовлятися з рослинами, в деревах і під молоденькими чагарниками. Ми так добре були замасковані, що витворам знадобилося б багато днів, аби нас із тих чагарів повитягати. Але вони пустили газ і вигнали нас на відкриту місцину.
– Газ! – вигукнула Емма. – Ті виродки клялися, що більше ніколи його не використають!
– Схоже, вони брехали, – сказав Едисон.
Якось