Двері ліфта відчинились. Джон першим заскочив у кабіну. Раптом земля провалилася, залишивши чорне провалля. Мері встигла схопитися за виступ кабіни.
– Давай руку! ― закричав Джон.
Він міцно схопив її за зап’ястя і потягнув на себе. З превеликим зусиллям йому вдалося затягти Мері в кабіну. Двері ліфту зачинились і вони поїхали вгору.
– Як ти? ― запитав Джон.
– Я в порядку, ― промовила Мері, піднімаючись на ноги.
– Звідки ці тріщини в реальності?
– Вони якось зв’язані з Абігель. Нам треба поквапитись і знайти її. Все тут стало нестабільним і переплелось у химерний візерунок.
Ліфт зупинився на одному із поверхів, проте двері не відчинились.
– Здається, механізм заїв, ― Джон почав клацати по усіх кнопках.
В кабіні роздалося шипіння. За стінами почулося тихе шепотіння голосів. Джон і Мері переглянулись між собою.
– Хто тут?!
У відповідь німа мертва тиша ― шепіт зник.
Раптом ліфт загудів. Він різко полетів угору, так що Джона і Мері збило з ніг, притиснувши до підлоги. Ліфт зупинив свій політ ― їх підкинуло вгору. А далі кабіна повернула направо і помчала вперед. Джона і Мері кидало зі сторони в сторону, доки ліфт прямував дивними траєкторіями. Нарешті він зупинився і виплюнув їх. Вони напівживі ледве звелися на ноги. Залізні дверцята зачинились.
Джон не на жарт здивувався, коли побачив, що інтер’єр притулку сильно відрізняється від його останніх спогадів. Тепер це місце нагадувало шпиталь, який тхнув спиртом, старими шкарпетками і валер’янкою. Крізь вікна просторої зали проливалось бліде місячне світло.
– Колись на цьому місці був воєнний госпіталь, ― пригадала Мері.
Вони пройшли вперед. Тиша різала вуха, доки нарешті не почувся скрип коліс інвалідного візка, який виїхав з-за коридору. У візку нікого не було. Він доїхав до коридору і зупинився, врізавшись у вапняну стіну.
– Є тут хто? ― гукнув Джон, але ніхто йому не відповів.
Атмосфера була напружена, бо здавалося, що звідкись знову вискочить чергова примара, яка спробує вбити їх. Вони ступили у коридор, освітленому гасовими лампами. На дверях палат для хворих висіли порядкові номери. Джон спробував відчинити їх, але вони виявились зачиненими.
Через те, що в кінці проходу висіло високе люстро, коридор відзеркалювався, створюючи ілюзію, що він тягнеться довгою безкінечною смугою. Проте самим дивним виявилось те, що Мері і Джон не відзеркалюються в ньому.
– Це неможливо, ― промовила Мері, доторкнувшись до холодного дзеркала. ― Невже ми теж перетворилися на примар?
– Не мели дурниць, ― сказав Джон. ― Тут все нереальне, бо реальність давно тріснула по швам. Відійди звідти.
Мері стала позаду Джона. Він притулив