– Ти так і не згадав… ― вона видавила з себе криву посмішку. ― Проте з тобою треба покінчити.
– Тоді стріляй. Ти ж цього добиваєшся. Вперед! ― він дивився у її очі, наповнені ненавистю.
– Можна все поміняти, якщо ти погодишся мені допомогти.
– Що ти задумала?
– Якщо ми врятуємо Абігель, тоді часова лінія зміниться і ми зможемо усіх врятувати.
– Ти краще за мене знаєш, що не можна міняти часові лінії, бо це може призвести до жахливих наслідків. ― Джон нахмурив брови. ― Реальність вже й так почала тріщати по швах.
– Гірше вже не буде, Джон. Якщо ми врятуємо Абігель, реальність стане на свої місця. Це наш єдиний шанс.
– І куди ми відправимось?
– Назад у притулок.
Ці слова пролунали, як заряд електрошоку. Джон здригнувся. Дитячі спогади знову нахлинули на нього. Він згадав яскраве блакитне ядро, що роздирало реальність на шматки. Його серце охололо.
– Ти впевнена?
– Інакше у мене немає іншого виходу, як пристрелити тебе.
– Тоді ми відправляємось у притулок, щоб раз і назавжди покінчити з цим лайном, з якого усе почалося.
Коли вони покинули номер готелю, двері шафи відчинились і звідти вийшла Абігель в червоному платті. Вона стискала в руках рацію. Абігель натиснула на кнопку і промовила:
– Джон і Мері на волі. Все йде по плану. Буду чекати наступних вказівок.
Притулок для сиріт
Джон і Мері опинилися в американському містечку Гренвіль, що знаходився в штаті Мен. Посеред просторої асфальтованої вулички на узбіччі припаркувалося кілька автомобілів. Сонце поволі котилося до обіду. З прилеглих будинків не доносилось жодного звуку. Тут панувала незвичайна тиша, наче всі люди кудись подівалися.
Зліва від дороги знаходилось озеро. Коло берега розташувалась невеличка пристань, де причалили катери і човни. Над ними кружляли хмарки воронів. Деякі з них приземлились на дахах домів і чистили свої пір’я.
Пройшовши вперед по безлюдній вулиці, вони помітили невеличке кафе з широкими вікнами і дерев’яними віконницями. Перед входом жовтою крейдою на чорній дошці було виписано меню. На дверях висіла залізна табличка «Відчинено». Пара зайшла в середину, щоб зустріти хоча б одну живу душу.
Коли вони зайшли, на дверях закалатав дзвінок, що повис на кривому іржавому цвяху. Всередині теж було пусто. Столики стояли один обабіч одного, накриті білою скатертиною. Годинник на стіні зупинився: його стрілки зависли на 12 годині. На вітрині стояли свіжі десерти: тістечка, печиво і фірмовий яблучний пиріг. За стійкою і на кухні не було жодного персоналу. Тільки мертва тиша. Вся ця ситуація дуже насторожувала. Куди так раптово зникли усі люди?
Коли вони вийшли, то помітили, що ворони втупились в них пожираючими поглядами. Здавалося, що птахи зараз злетять і заклюють їх насмерть, як у фільмі Альфреда Хічкока «Птахи». Та через мить нічого не трапилось. Вони продовжили презирливо дивитися, проводжаючи