Минув рік після його смерті. Нам стало важче зводити кінці з кінцями. Мати мусила з ранку до ночі пахати, як конячка, щоб прогодувати мене. Врешті вона почала багато палити і одного дня заснула із цигаркою в роті. Я відчула запах диму і чаду, від якого прокинулась. Будинок палав і вогонь підбирався до моєї кімнати.
Далі спогади пливуть, немов у сні. В моїй кімнаті з’явився сивий ковбой, що врятував мене від загибелі у палаючій хижі. Виявилося, що моя мати згоріла живцем ― її не вдалось спасти, а моя лялька потонула під грудою попелу. Тоді я втратила моїх двох найдорожчих людей. Мене відправили у притулок для сиріт і моє життя назавжди змінилось.
– Це дуже сумна історія, Мері, ― промовив Джон. ― Мені дуже шкода.
– Після того дня я кожен день мрію, що у мене буде нова сім’я, ― вона поклала ляльку на місце, ― проте глибоко в серці знала, що щасливішої сім’ї мені не найти.
На очі жінки накотилися сльози. Джон підійшов до неї і обняв: вона не пручалася від його обіймів.
– Кожен щось втратив у цьому житті, ― сказав він. ― Але ми продовжуємо жити з цією біллю всередині. Саме вона робить нас людьми.
– Мабуть, ти правий. ― Мері витерла сльози. ― Ходімо вже звідси: нам треба знайти Абігель і зрозуміти, куди ділись усі мешканці міста.
Вони продиралися крізь густу трав’яну місцевість, оминаючи бурелом. В лісі було холодно і сиро: сюди майже не потрапляло сонце. Кущі кропиви виростали між дерев, закриваючи собою прохід. Десь вдалині на високій сосні сидів дятел, що вистукував довгим дзьобом по стовбуру. Цей стукіт розносився відлунням по всьому лісу. Ще дальше перегукувались сойки.
Джон перший побачив п’ятиповерхівку із потрісканими стінами і сірим шифером на темно-зеленій галявині, що поросла високою травою, яка досягала колін. Кривий зелений паркан із облупленою фарбою огороджував територію. Площадка з піском давно вгрузла в землю. Іржаві гойдалки застигли у німому мовчанні.
– Це місце з моїх спогадів, ― сказав Джон і прочинив головні ворота, які із жахливим скрипом відчинились.
– Ось ми і знайшли притулок для сиріт, в якому виросли, ― Мері ступила на галявину слідом за Джоном.
Вони підійшли до перехилених вхідних дверей. Вікна зустріли їх темними розбитими зіницями, з яких віяло крижаним холодом. Будинок не був радий своїм старим друзям.
Всередині було дуже брудно. Внутрішні стіни поросли пліснявою, розписані незрозумілими символами. В напівтемному вестибюлі валялися порвані журнали, обриви жовтих газет, розтрощені меблі. Рецепційну стійку поточила черва. Лампочки на стелі тьмяно мерехтіли і потріскували.
– Тут трапилось щось жахливе, ― зробив висновок Джон. ― Саме притулок став причиною зникнення усіх людей.
– Шкода, що ми не захопили із собою ліхтарик, ― промовила Мері.
Вони оминули вестибюль і опинились у вузькому коридорі, що вів до ліфту. Нестерпна тиша розпалювала неприємну атмосферу. Джон відчув, як мороз поповз по його