Джон знову відчинив двері, з яких вони щойно вийшли. Там тепер панувала суцільна темрява. Йому випадково вдалося намацати вмикач і увімкнути світло. Запалала розжарена вольфрамова лампочка.
З кімнати зникли усі пацієнти, а приміщення виявилось заставлене залізними шафами, дерев’яними ящиками і полицями, на яких лежали теки з паперами.
– У тебе є припущення, як таке можливо, Джон?
– Все стає зрозуміло, ― промовив він. ― Такі переходи з одного відрізку часу і простору в інший можна пояснити. Уявімо, що місце, в якому ми знаходимось, ― розбите дзеркало, через яке пройшли. Зараз ми мандруємо між тріщинами в часі і просторі цього «дзеркала». Хотілось би дізнатися, хто його «розбив» і порушив нормальний хід часу у цьому місті. Притулок для сиріт це зона підвищеної аномальності, а значить епіцентр того, що сталося.
– Це причина усіх тріщин в реальності, ― погодилась Мері. ― Ми потрапили в архів і тут можна знайти багато корисної інформації про притулок.
– Нарешті ми докопаємось до правди і дізнаємось, що за чортівня тут відбувається.
– Цілком з тобою згідна. Ти порийся у ящиках, а я обшукаю полиці.
Їх пошуки зайняли декілька годин. Вони перевернули гори непотрібної документації, щоб знайти цінну інформацію. Джон наткнувся на ящик, який був замкнутий на колодку.
– Глянь, Мері, що я знайшов.
Вона підійшла до ящика, витягнула пістолет і націлила на колодку. Пролунав вистріл. Куля влучила у замок, і колодка тріснула.
Джон відчинив ящик і зазирнув всередину. Там було багато карток пронумерованих від А до Я. На кожній із них стояв гриф «Цілком таємно». Джон прочитав кілька імен і в нього спливли спогади про дітей з такими самими іменами.
– Ти пам’ятаєш, яке було прізвище у Абігель? ― запитав він.
– Штраус, ― підказала Мері.
Джон перебирав пальцями картку за карткою. Шеллі, Шоу…Штраус. Ось досьє на Абігель Штраус. Тут вказані ріст, вага, стать, особисті прикмети. На першій сторінці висіла фотографія, прикріплена залізною скріпкою. Овальне обличчя, блакитні очі, каштанове волосся. Вони провели над нею тест IQ, який тримав позначку у 181 бал, що означав дуже високі розумові здібності.
Прочитавши все до кінця, Джон звернув увагу на фото, прикріплене до останньої сторінки. На ньому були зображені усі діти, що мешкали у притулку. На спільній фотографії він знайшов і себе, і Мері. Обличчя Абігель хтось обвів червоним маркером.
Та найбільше його вразило не це. Він помітив останнім у третьому ряду малого Девіда, якого зустрів на Дикому Заході. Ні, це неможливо! Як він міг потрапити у притулок і хто його сюди привів? Невже це зробив його батько? Тепер у його голові зародилось ще більше сумнівів і запитань.
– Мері,