– Я впізнаю їх, ― сказав Джон, витираючи мокрі очі. ― Це моя дружина і мої діти. Скажіть, що з ними все добре, прошу.
– Ми не знайшли у них жодних генетичних відхилень, ― підбадьорила його лікарка. ― Вони так, як ви, пройшли курс реабілітації і знаходяться у чудовому стані. Ми не хотіли вам повідомляти цю інформацію завчасно, щоб ви могли дійти до цього сам. Тепер, коли з вами все гаразд, Джон, ви можете зустрітися із своєю сім’єю. Компанія «ВОРТЕКС Індастріз» надасть вам сімейне житло і інтегрує вас у нормальне суспільство. Скажіть, коли ви будете готові до зустрічі?
– Дайте мені кілька днів, щоб прийти до тями, ― сказав Джон, досі не вірячи у своє щастя.
– Як щодо наступного понеділка? ― запропонувала вона.
– Цілком підійде!
– Я повідомлю вашу дружину, що ви дали згоду. На все добре, Джон.
– Я буду молитися за вас, Дженні, ― він потис її ніжну руку. ― Ви робите неймовірні речі для людей!
Не тямлячи себе від щастя, Джон відправився у бібліотеку, щоб повернути дві книги, які вже встиг дочитати. Для цього він поставив їх у залізний ящик. Система просканувала код на обгортці, ідентифікувала їх, і андроїд, який наглядав за бібліотекою, поставив книжки на потрібну полицю.
Коли процедуру було завершено, Джон відправився у читальний зал, прихопивши із собою роман Федора Достоєвського «Злочин і кара». Він присів на зручний диван і почав читати. Гортаючи сторінку за сторінкою, час швидко плинув. Бібліотечну тишу порушував лише цокіт стрілок механічного годинника, який висів на стіні.
До Джона приєдналася дівчина, яка присіла біля нього. Вона тримала журнал в глянцевій обкладинці. Джон не звернув на неї жодної уваги, захопившись історією про Раскольнікова. Він облизав палець і перегорнув наступну сторінку.
– Ось ми і зустрілися, Джон, ― несподівано озвалася вона. ― Не обертайся і продовжуй читати.
– Не розумію для чого така таємність. Ми знайомі? – запитав Джон не відриваючись від книги.
– Прошу, тихіше, ― прошепотіла вона. ― За тобою можуть стежити. Ти уявити собі не можеш, скільки я зусиль потратила, щоб знайти тебе.
– Все в порядку. ― сказав він спокійним тоном. ― Я скоро маю зустрітися із своєю сім’єю і мені нічого тут не може загрожувати. До речі, як тебе звати?
– Моє ім’я Абігель. Я прийшла допомогти тобі. Все, що тобі говорили, це неправда. Ніякого апокаліпсиса на Землі не було. Вони збрехали тобі про сім’ю: ти ніколи не був одружений.
– Звідки така впевненість? ― поцікавився Джон.
– ВОРТЕКС запхав тебе у Кенрайссел, щоб виготовляти чоботи.
– Я нікому не говорив про чоботи, ― він замислився. ― Ці дивні сни. Як ти дізналася про них?
– Це зовсім не сни і я тобі це доведу. Візьми мене за руку.
Джон відчув