– Мері, ти пам’ятаєш той день, коли вперше потрапила у притулок?
– Спогади видаються туманними, ― вона покрутила головою. ― Я тоді втратила свідомість від чаду і прокинулася в притулку.
Джон взяв теку, щоб вияснити більше про себе. Він дізнався, що його місцем народження був Гренвіль, у нього є батьки, які віддали його до притулку. Та це ні про що не говорило, бо у всіх дітей стояло місце народження Гренвіль. Ще більше підозр, що з цим місцем щось не так.
В голову Джона вдарив новий прилив спогадів, що супроводжувався різким болем у скроні. Прийшовши до тями після незначного помутніння, він побачив Мері, яка схилилась над ним. Вона запитально подивилась на нього, але Джон лише промовчав, не вдаючись до подробиць.
– Як вважаєш, чому Абігель обвели маркером? ― врешті озвалася вона.
– Бо вона завжди була особлива. ― відповів Джон.
Так, вона вражала не тільки своїми красивими даними, але й власним геніальним розумом. Абігель стала еталоном і взірцем, який показував найкращі оцінки з математики, літератури, біології та інших наук. Дехто із дітей їй безмежно заздрив, а хтось просто обожнював. Джон завжди знаходився у другій частині. Він цілком її підтримував у всьому, а вона часами допомагала йому з уроками. Таким чином між ними зав’язалася дружба.
– Тобі вдалося дізнатися щось важливе?
– Я відкопала лише дані про те, що притулок для сиріт належав релігійній організації «Серпент», яка викупила будівлю, перебудувала, облаштувала і фінансово сприяла розвитку притулку, члени якої виступали меценатами.
– Або спонсорами, ― поправив її Джон. ― Тепер стало зрозуміло, хто за усім цим стоїть.
За даними досьє, Абігель мешкала у кімнаті під номером 309. Саме туди Джон відправився із Мері, щоб відшукати її. Кімната знаходилася на третьому поверсі. Цього разу вони вибрали шлях сходами, аби не застрягнути у ліфті.
Чим далі вони заглиблювалися у нетрі притулку, тим заплутанішими ставали коридори, які палали невідомими символами на забутій мові. Блукаючи лабіринтом, Джон і Мері втратили лік часу. Коридори повторювалися, закручувались, вводячи їх в оману.
Прохід став кривою спіраллю, яка вивертала простір і час навиворіт. Джон навіть не помітив, як Мері віддалися від нього на кілька кроків і зникла за одним із поворотів. Він спробував її наздогнати, але його відволікли двері, які виросли у стіні. Вони відчинились на кілька дюймів, пустивши тонку смужку світла.
Джон зайшов в середину і його охопило дике відчуття первотворного тваринного страху, який весь час ховався у його нутрі і нарешті вискочив на волю. Він спробував вийти, схопився за круглу мідну ручку, але його не випустили.
– Вже йдеш, навіть не привітавшись? ― промовив незнайомець.
Це