Юнак закінчив читати й розгублено дивився то на літнього сіляхдара, то на старого в єгипетських шатах.
– Це не останні жертви мого походу. Смерті не доведеться дрімати, – тихо мовив Орхан. Він уважно придивився до обличчя чоловіка в єгипетських шатах, ніби щось пригадуючи, але нічого не сказав і в задумі продовжив свою прогулянку вздовж бортів піратського вітрильника.
Капудан-паша Селім солодко потягнувся й глибоко втягнув повітря своїм перебитим носом. Може, саме завдяки цій задавненій травмі нюх морського пірата був гострий, як у мисливського собаки. У ранковому протязі, що пронизував капудан-каюту, Селім відчув запах садів і баштанів північних околиць Стамбула. Саме там розторопні вірмени руками рабів вирощували солодкі фрукти й соковиті овочі.
– Вітер мені в спину, – широко всміхнувся старий пірат і, як був у коротких шароварах і на босу ногу, так і вилетів на палубу.
Трішки засмутило те, що корабельний ага в передсвітанні вже не спав і напівголосно й упівкулака заганяв вітрильну команду на високі щогли.
«А хай йому грець, цьому синові каракатиці! Буде він капуданом, якщо мене переживе», – доброзичливо подумав Селім і заревів щодуху:
– Ворушіться, безхвості мавпи, бодай вас усіх акули зжерли! Травіть канати, ставте вітрила й бажайте собі смерті тільки в обіймах морських дів!
Розминаючись, капудан-паша вцілив кулаком у сонну пику стрічного моряка й рушив на корму здійснювати ранковий намаз фаджр. Поки він омивав руки, ноги і обличчя зі срібної посудини, яка дрібно тремтіла в руках чорного хлопчиська-раба, вітрильна команда виконала першу підготовку до фаджру й, укривши палубу килимками й підстилками, повернула обличчя в бік Кааби.[29]
Закінчивши ранкову дворакатну[30] молитву, моряки одразу подерлися на реї й заходилися відв’язувати скатки вітрил.
– Добре!.. – розкриваючи обійми морському простору, Селім солодко втягнув у перебитий ніс вітер, що дедалі міцнішав.
За кілька годин скрипучий від довгого стояння корабель вийшов із Босфору у відкриті води. Верхній вітер туго напнув вітрила й погнав велике судно по білих гребенях хвиль.
– Ми таки не йдемо вздовж берега? – привітавшись, запитав старого друга Орхан.
Він легко піднявся крутими сходами, що вели на корму, і так само, як і капудан, замилувався гоном золотих у ранковому сонячному промінні хвиль.
– Я знаю ці води й ці вітри. А боятися нам нема чого. Козакам зараз не до морських походів. За три роки війни і вони, і ми пролили багато крові. А ще… Уночі прибув із палацу султана посланець. Комусь дуже важливо, щоб