– Я відчуваю волю Аллаха своїми грудьми, – відповів сіляхдар, із задоволенням відпиваючи фруктової води з венеціанського келиха кольорового скла.
– Бачив цих урусів і в бою, і в ланцюгах. Багато з них відважні й гідні воїни. Але є й жалюгідні боягузи, що зраджують свою віру й товаришів по зброї. Такі будуть готові вистрілити в спину або пустити стрілу з самого лише ницого бажання зірвати з тебе золоті шати. Вони поневажують саме розуміння лицарського бою. Я вже не кажу про те, що та місцевість незалюднена, а природа її підступна й смертельно небезпечна. Але я, напевне, усе це даремно кажу. Навряд чи можливо вмовити тебе схаменутися…
Орхан похитав головою й усміхнувся:
– Народження – це початок шляху до смерті, а життя – наближення її. Така воля Аллаха. А як померти – іноді Всевишній дозволяє вибирати це самим людям, – Орхан подивився вбік. – Ти хочеш смерті цих нещасних? – він простягнув келих у бік прив’язаних за ноги чотирьох моряків, що звисали з нижньої щогли.
– Ти про що?… А-а-а! Зрозумів! Я про цих йолопів геть забув, – капудан-паша піратів плеснув у долоні, і перед ним відразу ж постав палубний ага. – Якщо вони ще живі, дай їм із десяток батогів, а тоді нехай драять палуби…
Селім гірко зітхнув і продовжив:
– Ми вже три тижні стоїмо на якорі. Очікуємо звісток про наближення урусів чи то з Дону, чи то з Дніпра. Крупи й сушене м’ясо вже закінчуються. Ось і доводиться відпускати цих собак на берег для прожитку. А якщо чесніше – щоб вони від нудьги й неробства не починали на борту сварок і різанини. Нехай копирсаються в болоті Пери або Галати. Там греки і вдень і вночі тримають відкритими свої таверни. Та й корисно розім’ятися в добрячій бійці зі стражниками і яничарами. Однак ці перебрали вина й так накурилися дурману, що порушили Коран. Та ще й пішли по домівках, вимагаючи грошей за охорону мешканців Стамбула від козаків. Але висять вони вниз головами не за це. А за те, що їх, мов баранів, привезли зв’язаними. Краще б їм у місті відрубали голови. Мені не потрібні ті, кого можна схопити. Франки[27] тремтять, щойно забачать мої наповнені вітром вітрила. Вони знають – у моїх командах хоробрі й дужі воїни. А хочеш, я тобі дам півсотні моїх головорізів? З ними все ж спокійніше, ніж самому блукати в Дикому полі.
Орхан ласкаво глянув на друга:
– Ти ж пам’ятаєш: два роки тому наш великий візир Кара-Мустафа пішов у ті землі, узявши з собою більше двохсот тисяч головорізів. І йому все-таки не було спокійно, бо, спаливши Чигирин, він поквапливо відійшов за Дунай. Я йду, як воїн, щоб битися з воїном. Як лицар, викликаю на бій лицаря. Я нікому не забороняю йти за мною. Але в них свій бій і свій обов’язок перед Аллахом. Тому їхня смерть не ляже провиною на мою совість. Тут наказувати не можна. Це справа