Орхан довго стояв біля відчиненого вікна другого поверху селямлику, чоловічої половини будинку, із задоволенням відкривши душу голосам найгрізнішого у світі війська, різкій музиці й гучним завиванням дервішів. Цей войовничий гуркіт, який він чув сотні разів перед кровопролитними битвами, хвилював його й примушував міцно стиснути кулаки. Усе ще міцні кулаки! І кров вирує, як і багато років тому. А головне – Орханові потрібно виступати в похід, як і в старі добрі часи. І він виступить якомога швидше.
– Ти тут? – не обертаючись від вікна, запитав сіляхдар.
– Так, мій пане, – чемно почулося від дверей.
– Я виступаю в похід.
– Я приготую нашу зброю і одяг, мій пане.
Орхан повільно обернувся. Від напливу почуттів на його очах мало не виступили скупі сльози.
«О мій вірний Абдýле! Мій добрий старий Абдуле. Ти пройшов зі мною півсвіту і стояв пліч-о-пліч у сотні сутичках. Немає надійнішої руки і влучнішого ока. Але все це було колись. Зараз ти старий. Тобі потрібен спокій. Ти його заслужив…»
Однак ні слова з того, що промовила душа Орхана, не було вимовлено його вустами.
– Абдуле! Я йду в землі козаків, щоб убити Сірка.
– Навіть стриж летить повільніше від тієї новини, що вмить сколихнула Стамбул…
– Я йду сам.
– Жоден загін не зможе непомітно прослизнути в ці дикі степи. Ви, як завжди, мудрі, мій пане. Удвох ми прокрадемося в саме серце козачого коша.
– Ти заслужив спокійну й ситу старість. У моєму домі ти житимеш до того дня, що вкаже тобі Аллах. Цей похід із жодним колишнім не зрівняється, такий він тяжкий і небезпечний.
Абдул важко зітхнув, а потім тихо розсміявся. Несподівано для себе розсміявся і його пан.
– Я зрозумів! Ти підеш зі мною. Сам Аллах пов’язав нас мотузкою пошуку небезпек на наші сиві голови. І якщо вже зрубають ці голови, то я буду радий тóму, що моя лежатиме поруч із твоєю.
– Спасибі, мій пане, за добрі слова. Насмілюся ще запитати про золоту шаблю султана.
Орхан надовго задумався. Потім підійшов до схиленого в поклоні слуги й звелів:
– Візьмеш зі скрині мій найкращий одяг і одягнеш його. Я вирушаю в тому одязі і з тією шаблею, що були подаровані мені нашим улюбленим султаном. Більше ніякої зброї, грошей і припасів з цього дому ми не візьмемо.
Слуга повільно підвів голову й сумно всміхнувся:
– З таким спорядженням я буду частіше молитися, щоб не переплутати доріжки й не з’явитися завчасно в райському саду Аллаха.
Увечері Орхан ледь торкнувся їжі, хоч і довго просидів біля низького столика, щедро заставленого ласощами.
Він сидів, прикривши очі й слухаючи виття дервішів і крики яничарів. Старий не хотів ні про що думати, ні тим паче щось згадувати. Він просто хотів, щоб закінчився цей вечір і скоріше прийшла ніч. Та все-таки його душа стогнала й дряпалася котячою лапою провини.
Так, саме так! Провини. Чоловік, а тим