– Це гарне ім’я, – проричав Барон, виказуючи своє нетерпіння. – То що повідомляє любий Лето?
– Він пише: «Вашу пропозицію про зустріч відхилено. Я вже неодноразово стикався з вашою підступністю, й це добре відомо всім».
– І? – перепитав Барон.
– Далі таке: «Мистецтво канлі ще має своїх поціновувачів в Імперії». І підпис: «Герцог Арракіса Лето». – Пітер зареготав. – Арракіса! Боже ж ти мій. То вже занадто.
– Угамуйся, Пітере, – промовив Барон, і сміх зник – наче хтось повернув вимикач.
– Отже, канлі[13]? – поцікавився Барон. – Вендета, еге ж? Він навіть ужив таке миле старовинне слово з такою багатою традицією. Хотів упевнитися, що я чітко розумію сказане ним.
– Ви зробили жест до примирення, – сказав Пітер. – Правил було дотримано.
– Як на ментата, Пітере, ти надто багато базікаєш, – відказав Барон, подумавши: «Скоро мені доведеться позбутися його. Він уже майже пережив власну корисність». Барон кинув через усю кімнату погляд на свого ментата-асасина, затримався на тій його особливості, яку люди помічали першою: очі – темні щілини синього на синьому, без найменшої краплі білого.
Вищир розцвів на Пітеровому обличчі, нагадуючи гримасу маски під проваллями очей.
– Але, Бароне. Ніколи ще помста не була прекраснішою. Перед нами план найвишуканішої зради: змусити Лето проміняти Каладан на Дюну, не лишивши йому жодного вибору, адже це наказ Імператора. Ви такий дотепник!
– У тебе словесна діарея, Пітере, – від голосу Барона віяло холодом.
– Це тому, що я щасливий, мій Бароне. Тоді як вас… вас з’їдають ревнощі.
– Пітере!
– Ох-ох, Бароне! Як прикро, що ви не спромоглися розробити таку вишукану схему самостійно.
– Одного дня я придушу тебе, Пітере.
– Беззаперечно, Бароне. Добрі вчинки ніколи не забуваються, еге ж?
– Пітере, ти перебрав із верите[14] чи із семутою?
– Позбавлена страху правда дивує Барона, – обличчя Пітера перетворилося на карикатурно-похмуру маску. – Ах-ах! Розумієте, Бароне, я, як ментат, знатиму, коли ви відправите за мною ката. Ви стримуватимете себе, доки потребуватимете мене. Передчасні дії були б марнотратством, а від мене й досі є користь вашій милості. Я знаю, який урок дала вам чарівна Дюна – жодного марнотратства. Хіба ні, Бароне?
Барон продовжував дивитися на Пітера.
Фейд-Раута скорчився в кріслі. «Дурні суперечники! – подумав він. – Дядечко не вміє розмовляти зі своїм ментатом без суперечок. Мені що, немає чого робити, окрім як вислуховувати їхні чвари?»
– Фейде, – промовив Барон. – Коли я запросив тебе сюди, то наказав слухати та вчитися. Ти зробив якісь висновки для себе?
– Так, дядьку, – відповів юнак завбачливо улесливим голосом.
– Часом я захоплююся Пітером, – сказав Барон. – Я завдаю болю, коли це необхідно, а от він… присягаюся, він отримує від цього найвищу насолоду.