«О, то була людина, що завжди цінувала браваду – навіть у смерті», – подумала Превелебна Мати.
– Учити щось – це одне, – промовила вона, – а мати вроджені здібності – інше. Подивимося. – Стара суворо зиркнула на Джессіку. – Облиш нас. Наказую тобі зайнятися медитацією смирення.
Джессіка зняла руку з плеча Пола.
– Ваша Превелебносте, я…
– Джессіко, ти знаєш, що так має бути.
Пол збентежено глянув на матір.
Джессіка виструнчилася.
– Так… звісно.
Пол знову перевів погляд на Превелебну Матір. Ґречність та очевидний трепет матері перед цією жінкою спонукали до пильності. Попри це, він відчував гнів і тривогу, які випромінювала мати.
– Поле, – Джессіка глибоко вдихнула, – випробування, яке тобі доведеться пройти… воно дуже важливе для мене.
– Випробування?
– Пам’ятай, що ти син Герцога, – промовила Джессіка. Крутнулася й вилетіла з кімнати, сухо зашурхотівши спідницею. Двері щільно зачинилися.
Пол опинився сам на сам зі старою, і щоки в нього спалахнули гнівом.
– Хіба можна випроваджувати леді Джессіку, наче просту служницю?
Тінь посмішки ледь торкнулася кутиків зморщеного рота.
– Хлопче, усі чотирнадцять років у школі леді Джессіка й була моєю служницею, – жінка кивнула. – До того ж непоганою. А тепер підійди до мене!
Наказ ударом батога ляснув по Полу, і він підкорився ще до того, як устиг подумати про це. «Вона використовує Голос», – подумав він і спинився за помахом старечої руки біля ніг Превелебної.
– Бачиш це? – спитала вона, дістаючи зі складок своєї мантії зелений металевий куб із п’ятнадцятисантиметровою стороною. Вона повернула його до Пола, і хлопець побачив, що одна з граней відкрита, а всередині – чомусь лячний морок. Жодна крапля світла не проникала в цю пітьму.
– Поклади свою праву руку в скриньку, – сказала вона.
Страх прошив Пола наскрізь. Він відступив на крок, але стара промовила:
– Це так ти коришся своїй матері?
Він поглянув у блискучі пташині очі.
Повільно, під тиском чужого примусу, якому не мав змоги опиратися, Пол поклав руку в коробку. На мить, коли пітьма огорнула його долоню, він відчув холод, тоді – гладенький метал під пальцями та поколювання, наче в нього затерпла рука.
Хижий вираз з’явився на обличчі старої. Вона відвела свою праву руку від куба та приставила її до шиї Пола. Той помітив блиск металу й почав повертатися.
– Не рухайся, – просичала вона.
Знову використовує Голос! Пол перевів погляд на її обличчя.
– Я тримаю біля твоєї шиї ґом джаббар, – промовила вона. – ґом джаббар, ворог пихи. Це голка з краплею отрути на кінчику. А! Не приймай руку, інакше відчуєш її на собі.
Пол спробував ковтнути пересохлим горлом. Він не міг відвести погляду від зморшкуватого старого обличчя – блискучі очі, бліді ясна під