– Ми несемо важкий тягар, – відповіла вона.
Пол відчував, що все більше приходить до тями після випробування. Він кинув на неї оцінювальний погляд і сказав:
– Ти кажеш, що я, можливо… Квізац Хадерах. Що це: ґом джаббар у людській подобі?
– Поле, – втрутилася Джессіка. – Ти не повинен говорити таким тоном із…
– Я сама дам раду, Джессіко, – зупинила її стариця. – Юначе, що ти знаєш про Зілля Правди?
– Ви вживаєте його, щоб удосконалити свої здібності у виявленні брехні, – сказав він. – Матір розповідала мені.
– Чи бачив ти коли-небудь Транс Правди?
Він похитав головою:
– Ні.
– Те зілля небезпечне, – сказала вона, – але дає внутрішній зір. Коли Правдомовиця вживає зілля, то може зазирнути в різні місця своєї пам’яті – пам’яті свого тіла. Ми дивимося на безліч шляхів у минулому… але тільки жіночих шляхів. – У її голосі забринів сум. – Але ж досі є місце, куди не може зазирнути жодна Правдомовиця. Воно відштовхує нас і лякає. Але сказано, що одного дня прийде чоловік, якому зілля дасть дар внутрішнього Зору. Він гляне туди, куди ми не можемо – на жіночі й чоловічі шляхи минулого.
– Цей ваш Квізац Хадерах?
– Так, той, хто зможе бути в різних місцях одночасно: Квізац Хадерах. Багато чоловіків куштували зілля… дуже багато, та жоден не досяг успіху.
– Вони всі куштували трунок, але не побачили минулого?
– О ні, – вона похитала головою. – Вони скуштували його й померли.
2
Спроба осягнути Муад’Діба без розуміння його заклятих ворогів, Харконненів, домірна спробі побачити Істину, не відаючи Лжі. Бажанню побачити світло, не стрічаючи Пітьми. Це неможливо.
Напівзанурений у пітьму рельєфний глобус обертався від поштовху товстої, вкритої блискучими перснями руки. Він стояв на підставці дивної форми біля однієї зі стін кімнати без вікон. Решта стін скидалася на різнобарвну клаптикову ковдру – сувої, фільмокниги, записи, ролики. Світло, яке осявало кімнату, текло із золотих куль, що застигли в рухомому силовому полі.
У центрі зали стояв еліпсоїдний стіл із жадеїтово-рожевою[12] кришкою зі скам’янілого елакового дерева. Навколо нього зависли поліморфні крісла, два з яких були зайняті. В одному сидів темноволосий круглолиций юнак приблизно шістнадцяти років, із сумними очима, а в другому – худий невисокий чоловік із жіночним обличчям.
Обидва зосереджено дивилися на глобус та на зануреного в пітьму чоловіка, який розкручував кулю.
До них долинуло вдоволене гиготіння, і могутній бас прогримів:
– Пітере, ось найбільша в історії пастка на людину. І Герцог уже потрапив між її щелеп. Чи ж не разючі речі роблю я, барон Владімір Харконнен?
– Безсумнівно, Бароне, – відповів чоловік. Голос його звучав мелодійним солодким тенором.
Товста рука опустилася на кулю і спинила її обертання. Тепер кожен у кімнаті прикипів поглядом