Алісія кличе Клер. Їй час іти до сім’ї святкувати Різдво. Я стою, ми обережно цілуємося, скоро Клер промовляє:
– Йду!
І усміхається мені, відтак біжить сходами нагору. Знову підпираю двері стільцем і влаштовуюсь на довгу ніч.
Святвечір, 2
Генрі: Телефоную татові й питаю, чи не хоче він, щоб увечері після Різдвяного концерту я приїхав на вечерю. Він робить боязку спробу запросити мене, на його полегшення, я ухиляюся. Цього року офіційний День жалоби сім’ї Детембл буде проведено в різних місцях. Місіс Кім поїхала в Корею відвідати своїх сестер; я поливаю її квіти й забираю пошту. Телефоную Інґрід Кармайкл і запрошую її, але вона рішуче нагадує, що сьогодні Різдво й у деяких людей є сім’ї, яким потрібно засвідчити свою шану. Проглядаю записник. Усі або поїхали за місто, чи ж проводять час у місті зі своєю ріднею. Мені слід було поїхати до бабусі з дідусем. Потім згадую, що вони у Флориді. Зараз 14:53, і магазини закриваються. Купую «У Ела» пляшку шнапсу й кладу її у кишеню пальта. Потім на Белмонт заскакую у вагон метро та їду в центр. Сьогодні похмуро і холодно. Поїзд заповнений лише наполовину, здебільшого, люди з дітьми їдуть у центр, щоб побачити різдвяні вітрини «Маршалл Філд» і зробити останні покупки в «Вотер Тауер Плейс». Виходжу на Рендольф і йду на схід у Грант-Парк. Якийсь час стою на переході над колією, п’ю, а потім іду на ковзанку. Там катається кілька пар і якась малеча. Діти ганяються один за одним, катаються спиною вперед і виписують вісімки. Я беру напрокат пару ковзанів більш-менш свого розміру, зав’язую їх і виходжу на лід. Плавно рухаюсь по периметру ковзанки і ні про що особливо не думаю. Повторення, рух, рівновага, холодне повітря. Приємно. Сонце сідає. Я годину катаюся, затим повертаю ковзани, взуваю черевики та йду.
Йду на захід по Рендолф і на південь по Мічиґан-авеню, повз Художній інститут. На левах різдвяні прикраси. Йду вниз по Коламбус-драйв. Грант-парк порожній, там лише вороння, що бундючно ходить і кружляє над вечірнім блакитним снігом. Вуличні ліхтарі тонують небо наді мною в помаранчевий колір, а над озером воно глибокого небесно-блакитного кольору. Стою біля Букінгемського фонтану, допоки холод не стає нестерпним, спостерігаю за чайками, які кружляють і, пірнаючи, б’ються за кинутий їм кимось буханець хліба. Кінний поліцейський повільно об’їжджає фонтан, а потім спокійно продовжує свій шлях на південь.
Йду. Мої черевики не досить водонепроникні, й, незважаючи на кілька светрів, моє пальто трохи затонке для цієї температури. В моєму організмі недостатньо жиру, з листопада до квітня я весь час мерзну. Йду вздовж Гаррісон, по Стейт-стрит. Проходжу Пасифік-Ґарден-Мішн, де безпритульні знайшли собі притулок і вечерю. Цікаво, що саме вони зараз їдять? Чи мають вони свято? Проїжджає кілька автомобілів. Я не маю годинника, але припускаю, що зараз близько сьомої. Тепер помічаю, що моє відчуття часу змінилося, здається, він збігає повільніше, ніж