Дружина мандрівника в часі. Одрі Ніффенеґґер

ми йшли; відтак вони з мамою зможуть продовжити свою суперечку, що виникла, ймовірно, через нарциси чи півонії. Пітер любить сперечатися з мамою, але зрештою вона завжди домагається свого.

      – Бабусю, до саду майже миля шляху.

      – Клер, з моїми ногами все добре.

      – Добре, тоді ходімо в сад. – Беру її за руку, і ми йдемо. Коли ми доходимо до краю лугу, питаю: – Йдемо під сонцем чи у тіні?

      – Під сонцем, звичайно, – відповідає вона.

      Ми йдемо стежиною, що простягається якраз через середину лугу, на галявину. Поки ми йдемо, я описую все це.

      – Проходимо повз згасле багаття. Там повно птахів – он, он вони!

      – Ворони. Шпаки. І голуби, – каже вона.

      – Так… ми зараз біля воріт. Обережно, тут трохи заболочено. Бачу собачі сліди, це досить велика собака, можливо Джої з Аллінгемса. Навколо все зеленіє. Ось дика троянда.

      – Наскільки висока трава в лузі? – запитує бабуся.

      – Близько фута. Вона блідо-зелена. Тут є маленькі дубки.

      Вона повертається до мене, всміхаючись.

      – Ходімо привітаємось.

      Веду її до дубків, що ростуть лише за кілька футів від стежки. Дідусь посадив ці три дубки в сорокових роках, як пам’ять про мого двоюрідного дідуся Тедді, бабусиного брата, що загинув у Другій світовій війні. Дубки ще не дуже високі, всього близько п’ятнадцяти футів заввишки. Бабуся кладе руку на стовбур середнього дерева й каже: «Привіт». Не знаю, до дерева вона звертається чи до свого брата.

      Йдемо далі. Коли трохи піднімаємось, перед нами видніється весь луг і на галявині стоїть Генрі. Зупиняюся.