– Генрі?
– Так?
– Тобі вже досить.
Мабуть, це хороша ідея. Намагаюсь кивнути Мії, але це потребує надто багато зусиль. Замість цього повільно, майже граціозно, сповзаю на підлогу.
Згодом прокидаюся в лікарні «Мерсі». Мія сидить біля мого ліжка. Її лице обмащене тушшю. Мені підключили капельницю, почуваю себе паскудно. Дуже паскудно. Насправді, мерзенно у всіх розуміннях. Повертаю голову й блюю в тазик. Мія перехиляється й витирає мені рота.
– Генрі, – шепоче Мія.
– Ей. Що, чорт забирай?
– Генрі, мені так шкода…
– Ти не винна. Що сталося?
– Ти відключився, і я підрахувала – скільки ти важиш?
– Сто сімдесят фунтів.
– О, Господи. Ти вечеряв?
Замислююсь.
– Так.
– Ну, в будь-якому разі, міцність напоїв, що ти пив, сорока градусів. До того ж два віскі… але ти був цілком нормальним, а потім, раптово, твій вигляд став просто жахливим, ти відключився! Я подумала і зрозуміла, що ти конкретно набухався. Тому зателефонувала 911, і ось ти тут.
– Дякую. Мабуть.
– Генрі, у тебе є передсмертне бажання?
Думаю.
– Так.
Відвертаюся до стіни і вдаю, що сплю.
Клер: Сиджу в кімнаті бабусі Міґрем і розгадую з нею кросворд із «Нью-Йорк Таймс». Нині яскравий холодний квітневий ранок; бачу, як червоні тюльпани лопотять за вітром у саду. Мама саджає біля куща форзиції щось маленьке й біленьке. Її капелюх майже здуло вітром, вона постійно притискає його долонею до голови й зрештою знімає і прикриває кошиком.
Я не бачила Генрі майже два місяці, наступна дата у списку – через три тижні. Ми наближаємось до того часу, коли я не побачу його більше двох років. Коли була маленькою, він був для мене випадковим відвідувачем, у цьому не було нічого надто незвичайного. Втім, тепер, щоразу коли він приходить, розумію, що побачу його на один раз менше. І тепер усе змінилось. Я чогось хочу… Хочу, щоб Генрі щось сказав, зробив щось таке, що доводить, що все це не якийсь витончений жарт. Хочу. От і все. Я так хочу.
Бабуся Міґрем сидить біля вікна у блакитному кріслі з бильцями. Я сиджу на підвіконні з газетою на колінах. Ми розгадали десь половину кросворда. Я стала геть неуважною.
– Прочитай ще раз, дитинко, – просить бабуся.
– Двадцять униз. «Мавпа-черниця». Вісім літер, друга – «а», остання – «н».
– Капуцин. – Вона всміхається, її незрячі очі дивляться в мій бік. Для бабусі я лише темна тінь на світлому фоні. – Дуже добре, так?
– Так, це чудово. Блін, спробуй це: дев’ятнадцять по горизонталі, – «Не висовуй лікоть сильно із вікна». Дев’ять літер, друга – «у».
– Бурма Шейв[33]. Це було ще до тебе.
– Ех! Я ніколи так не зможу.
Встаю