Клер насуплює брови: з математикою вона не товаришує.
– Але якщо тобі було дванадцять у 1975-му…
– Пробач, правду кажеш. Я про те, що насправді мені тридцять шість, але десь там, – махаю рукою в напрямку півдня, – мені двадцять. У справжньому часі.
Клер намагається перетравити це.
– То тебе – два?
– Не зовсім. Я завжди один, але коли подорожую у часі, інколи потрапляю туди, де я вже є, і тоді можна сказати, що нас двоє. Чи більше.
– А чому я тебе більше, ніж одного, ніколи не бачила?
– Побачиш. Коли ми зустрінемося в моєму теперішньому, це траплятиметься досить часто.
Частіше, ніж хотів би, Клер.
– То хто ж тобі подобався у 1975 році?
– Насправді ніхто. У дванадцять років я думав про інші речі. Але коли мені виповнилося тринадцять, я по-справжньому втюрився у Петті Герст.
Здається, Клер роздратована.
– Дівчина з твоєї школи?
Сміюся.
– Ні. То була багата каліфорнійська студентка, яку викрали ті жахливі терористи з лівими переконаннями і змушували її грабувати банки. Декілька місяців її щовечора показували у новинах.
– Що з нею сталося? Чому вона тобі подобалася?
– Пізніше її відпустили, вона вийшла заміж, народила дітей; тепер вона – багата каліфорнійська леді. Чому вона мені подобалася? Навіть не знаю. Знаєш, це безглуздо. Гадаю, я розумів, як саме вона почувалася, коли її забрали і змушували робити те, що вона не хотіла, і ще здавалося, що їй це наче й подобалося.
– Ти робиш те, що тобі не подобається?
– Аякже. Постійно. – Моя ліва нога затерпла, піднімаюсь і трясу нею, допоки нога не починає пощипувати. – Я ж не завжди опиняюся цілий і неушкоджений з тобою, Клер. Досить часто я потрапляю у місця, де мушу красти одяг та їжу.
– Справді? – Вона насуплює обличчя й тоді бачить свій хід, робить його і тріумфально дивиться на мене. – Мат!
– Ого! Браво! – вітаю її. – Ти – королева шахів du jour[24].
– Так, – каже Клер, сяючи з гордощів. Вона починає розставляти фігури у початкові позиції. – Ще раз?
Вдаю, що дивлюся на неіснуючий годинник.
– Авжеж. – Знову сідаю. – Ти зголодніла?
Ми тут уже кілька годин і запаси вичерпалися. У нас лишились тільки крихти в пачці з-під чипсів «Дорітос».
– Ага. – Клер тримає за спиною два пішаки; торкаюсь її правого ліктя, вона показує мені білого пішака. Роблю стандартний перший хід: пішак королеви на d4. Вона стандартно відповідає на мій стандартний хід: пішак королеви на d4. Наступні десять ходів ми робимо доволі швидко, з помірними втратами, а тоді Клер якийсь час сидить, замислившись над дошкою. Вона завжди експериментує, завжди пробує coup d’éclat[25].
– А хто тобі подобається тепер? – запитує вона, не піднімаючи голови.
– Ти маєш на увазі у двадцять років? Чи у тридцять шість?
– І тоді, і тоді.
Намагаюся згадати себе двадцятирічного. Розпливчасті образи жінок, грудей, ніг, шкіри,