Тицяю пальцем у її живіт, вона згортається, мов їжак, хихикаючи. Після перерви на лоскотання та борсання, лежимо на землі, обхопивши руками свої животи; Клер запитує:
– А твоя дружина теж мандрує у часі?
– Ні. Слава богу.
– Чому «слава богу»? Гадаю, це було б цікаво. Ви могли б подорожувати разом.
– Одного мандрівника на сім’ю більш ніж достатньо. Це небезпечно, Клер.
– Вона хвилюється за тебе?
– Так, – ніжно відповідаю. – Хвилюється.
Цікаво, що Клер робить зараз, у 1999-му. Можливо, ще спить. Може, навіть не знає, що я зник.
– Ти кохаєш її?
– Дуже, – шепочу.
Ми тихо лежимо поруч, спостерігаючи за птахами, небом, деревами, що гойдаються над нами. Чую приглушене сопіння і, глянувши на Клер, вражено помічаю, як сльози течуть її лицем до вух. Сідаю, нахиляюся над нею.
– Що трапилося, Клер? – Вона просто хитає головою і стискає губи. Голублю її волосся, саджу її та притуляю до себе. Вона дитина, хоча з іншого боку, уже й ні.
– Що не так?
Вона так тихо відповідає, що я змушений просити її повторити:
– Просто я подумала, що, можливо, ти одружений зі мною.
Клер: Стою у лузі. Кінець червня, пізній полудень. Через кілька хвилин треба буде вмиватися перед вечерею. Температура спадає. Ще десять хвилин тому небо було мідно-блакитним, над лугом стояла нещадна спека, все мовби викривилось під великим скляним ковпаком; під нестерпний гул комашиного хору спека поглинає решту звуків. Сиджу на крихітному місточку, спостерігаю за водомірками, що ковзають поверхнею спокійного невеличкого ставка, і думаю про Генрі. Сьогодні Генрі не буде. Наступна зустріч – через двадцять два дні. Зараз стало прохолодніше. Генрі спантеличує мене. Практично все своє життя я не сприймала Генрі як щось особливе. Тобто хоча Генрі – таємниця і тому це автоматично захопливо, Генрі ще й диво, бо мені тільки недавно відкрилося, що більшість дівчат не мають такого Генрі або просто всі мовчать про це. Підхоплюється вітер, шелестить висока трава, і коли заплющую очі, здається, мовби шумить море (якого я ніколи не бачила, хіба по телевізору). Коли розплющую очі – небо жовте, а потім зелене. Генрі каже, він приходить з майбутнього. Маленькою я не робила з цього проблему, бо не мала жодного уявлення, що це могло означати. Тепер мені цікаво, чи це означає, що майбутнє – місце, куди можна піти; тобто потрапити туди іншим шляхом, а не просто дорослішаючи. Цікаво, чи може Генрі взяти мене в майбутнє? Ліси почорніли, дерева хиляться з боку в бік, згинаються. Стихає гул комах, вітер згладжує все, вилягає трава, скриплять і стогнуть дерева. Боюся майбутнього; воно – мовби велика скриня, наповнена таємницями, чекає на мене. Генрі каже, що знає мене в майбутньому. Величезні чорні хмари з’являються з-за дерев. Вони так раптово зринають, що я починаю сміятися, бо вони нагадують ляльок-маріонеток, що, крутячись, усе ближче й ближче наближаються до мене; от уже чути затяжний низький гуркіт грому. Раптом усвідомлюю, що стою посеред лугу, де все аж пригнулося до землі, тож лягаю, сподіваючись,