– Поїм, бо на шляху – зголоднів я, – додав гонець. – Є що в горнятку?
– Юшки трохи залишилося, відразу подам, сідайте. Заночуєте? Уже сутеніє.
Аплегатт задумався. Два дні тому зустрівся він із Гансомом, знайомим гінцем, і, відповідно до наказу, обмінявся із ним посланнями. Гансом прийняв листи й послання для короля Демавенда та почвалав через Темерію і Магакам у Венґербург. А Аплегатт, прийнявши пошту для короля Візіміра з Реданії, поїхав у напрямку Оксенфурта й Третогору. Проїхати йому треба було більше трьохсот миль.
– Поїм та поїду, – вирішив. – Місяць у повні, а шлях рівний.
– Ваша воля.
Суп, що йому налили, був водянистий і без смаку, але гонець не зважав на такі дріб’язки. Смакував він удома куховарство дружини, а на шляху їв, що давали. Сьорбав повільно, незграбно тримаючи ложку в пальцях, загрубілих від вуздечки.
Кіт, що дрімав на припічку, раптом підвів голову, засичав.
– Королівський гонець?
Аплегатт здригнувся. Питання ставив той, який сидів у тіні, із якої він тепер вийшов, стаючи поряд із гінцем. Волосся мав біле, наче молоко, стягнуте на чолі шкіряною пов’язкою, чорна куртка – набита срібними заклепками, високі чоботи. Над правим плечем полискувало кулясте оголів’я перекинутого через спину меча.
– Куди дорога веде?
– Куди королівська воля пожене, – холодно відповів Аплегатт. На подібні питання ніколи не відповідав інакше.
Біловолосий мовчав якийсь час, допитливо дивлячись на гінця. Мав він ненатурально бліде обличчя і дивні темні очі.
– Королівська воля, – сказав він нарешті неприємним, трохи хрипким голосом, – напевне наказує тобі поспішати? Напевне, треба тобі в дорогу?
– А вам що до того? Хто ви є, щоб мене підганяти?
– Я ніхто, – біловолосий усміхнувся паскудно. – Й тебе не підганяю. Але на твоєму місці я б поїхав звідси якнайшвидше. Не хотілося б, щоб із тобою сталося щось погане.
На такі заяви Аплегатт також мав випробувану відповідь. Коротку й вузлувату. Необразливу й спокійну – але таку, що точно нагадувала, кому служить королівський гонець і що загрожує тому, хто гінця б відважився образити. Але в голосі біловолосого було щось, що стримало Аплегатта від звичайної відповіді.
– Мушу дати перепочинок коню, пане. Годину, може дві.
– Розумію, – кивнув біловолосий, після чого підвів голову, прислухаючись, здавалося, до голосів, що долинали знадвору. Аплегатт також нашорошив вуха, але чув тільки цвірінькання.
– Тоді відпочивай, – сказав біловолосий, поправляючи ремінець меча, що йшов навскоси через груди. – Але не виходь на подвір’я. Що б не відбувалося – не виходь.
Аплегатт утримався від питань. Інстинктивно відчував, що так буде краще. Схилився над мискою і відновив виловлювання нечисленних шкварок, що плавали в супі. Коли ж підвів голову, біловолосого в залі не було.
За хвильку на подвір’ї заіржав кінь, застукали копита.
До