– Ти ж кинув погляд у список магічок та магів, який лежав на пюпітрі? У список потенційних роботодавців Ріенса?
– Кинув.
– Я не дам тобі списку, поки все не перевірю. Не керуйся тим, що підгледів. Любисток говорив мені, що Філіппа Ейльгарт, скоріше за все, знає, хто стоїть за Ріенсом, але із тобою тим знанням не поділилася. Філіппа не захищала б будь-кого. За тим негідником стоїть якась по-справжньому важлива фігура.
Відьмак мовчав.
– Стережися, Ґеральте. Ти в серйозній небезпеці. Хтось веде із тобою гру. Хтось точно передбачає твої ходи, хтось ними майже керує. Не піддайся зухвалості та нахабству. Той, хто із тобою грає, це не стрига чи вовкулак. Це не брати Мішле. Це навіть не Ріенс. Дитя Старшої Крові, прокляття. Наче мало було трону Цінтри, чародіїв, королів і Нільфгарду, так ще на додаток й ельфи. Припини цю гру, відьмаче, вийди з неї. Перекресли плани, роблячи те, на що від тебе ніхто не сподівається. Обірви той шалений зв’язок, не дозволь, щоб згадували тебе поряд із Ціріллою. Залиш її Йеннефер, а сам повертайся до Каер Морену й не вистромлюй звідти носа. Заховайся у горах, а я попорпаюся в ельфійських манускриптах, спокійно, без поспіху, докладно. А коли вже матиму інформацію про Дитя Старшої Крові, коли буду знати ім’я чародія, який у те замішаний, ти зумієш зібрати грошву й ми зробимо обмін.
– Я не можу чекати. Дівчина в небезпеці.
– Це правда. Але мені відомо, що тебе вважають перешкодою на шляху до неї. Перешкодою, яку належить беззаперечно усунути. У зв’язку із тим це ти – в небезпеці. Візьмуться за дівчину, тільки коли покінчать із тобою.
– Або коли я припиню гру, усунуся і заховаюся у Каер Морені. Я занадто багато заплатив тобі, Кордінгере, щоб ти давав мені такі поради.
Адвокат крутнув у пальцях сталеву зірку.
– За суму, яку ти сьогодні мені заплатив, я активно діяв уже якийсь час, відьмаче, – сказав він, стримуючи кашель. – Порада, яку я тобі дав, є цілком обдуманою. Заховайся у Каер Морені, зникни. Й тоді ті, які шукають Цірі, отримують її.
Ґеральт примружив очі й усміхнувся. Кодрінгер не зблід.
– Я знаю, що кажу, – сказав, витримавши й усмішку, й погляд. – Переслідувачі твоєї Цірі знайдуть її і зроблять із нею, що захочуть. А тим часом і вона, й ти – будете в безпеці.
– Поясни, прошу. В міру швидко.
– Я знайшов одну дівчину. Шляхтанку із Цінтри, повоєнну сироту. Вона пройшла крізь табір для біженців, зараз міряє ліктем і кроїть тканини, прийнята суконником з Брюґґе. Не вирізняється вона нічим особливим. Окрім одного. Вона дуже схожа на малюнок з певної мініатюри, на якій зображено Левенятко із Цінтри… Хочеш побачити її портретик?
– Ні, Кодрінгере. Не хочу. Й не погоджуюся на таке рішення.
– Ґеральте, – адвокат прикрив очі. – Що тобою керує? Якщо бажаєш врятувати ту твою Цірі… Мені здається, що зараз для тебе погорда – розкіш. Ні, я погано висловився. Для тебе погорда погордою – розкіш. Надходить Час Погорди, колего відьмаче, час великої, безмежної погорди.