– Ти вже говорив. Не повторюйся.
– Натомість принцеса Паветта, дружина дивного Єжака, вже під час шлюбної церемонії мала на собі підозріло вільну сукню. Каланте змінила плани. Якщо не її син, думала, то нехай це буде син Паветти. Але Паветта народила доньку. Прокляття, чи що? Втім, принцеса ще могла народити. Чи – могла б. Бо стався загадковий нещасливий випадок. Вона й отой дивакуватий Єжак зникли в незрозумілій морській катастрофі.
– Ти не занадто довго, Кодрінгере?
– Намагаюся прояснити ситуацію, нічого більше. Після смерті Паветти Каланте зламалася, але не на довго. Останньою надією її була онука. Дочка Паветти, Цірілла. Цірі, шаліюче по королівському бургу втілене дияволятко. Для декого – улюблениця, особливо для тих, хто у віці, бо так вона нагадувала Каланте, коли та була дитиною. Для інших… підмінник, дочка потворного Єжака, на яку, до того ж, пред’являв права якийсь відьмак. А тепер ми доходимо до суті справи: пестунка Каланте, яку, очевидно, та готувала як наступницю, яку сприймали наче друге втілення її, Левеня із крові Левиці, навіть тоді вважалася деякими усунутою від права на трон. Цірілла була неправого народження. Паветта пішла на мезальянс. Змішала королівську кров із низькою кров’ю приблуди незрозумілого походження.
– Хитро, Кодрінгере. Але воно не так. Батько Цірі аж ніяк не був низького походження. Був принцом.
– Та що ти кажеш? Я про те не знав. З якого королівства?
– З якогось на півдні… З Маехту… так, саме з Маехту.
– Цікаво, – пробурмотів Кодрінгер. – Маехт здавна нільфгардська марка. Входить до складу Провінції Метінна.
– Але він є королівством, – втрутився Фенн. – Панує там король.
– Панує там Емгир вар Емрейс, – відрізав Кодрінгер. – Хто б не сидів там на троні, сидить він з ласки й за рішенням Емгира. Але якщо ми вже про те, то перевір, кого Емгир зробив там королем. Я не пам’ятаю.
– Уже шукаю, – каліка