– Ні.
– Щось швидко ти заперечуєш, – гарикнув третій чолов’яга, високий і худий, наче тичка. Волосся він мав чорне й блискуче, наше вишмаруване жиром. – І не здається мені, щоб ти сильно згадував.
– Облиш, Гаймо, – махнув рукою очкарик. – Це гонець. Не чини суб’єкцій. Як зветься ця станція, господарю?
– Анхор.
– До Горс Велену яка дистанція?
– Га?
– Скільки миль?
– Я миль не міряв. Але буде зо три дні їзди…
– Кінно?
– Колесно.
– Гей, – упівголоса заволав раптом той кремезний, випростуючись і виглядаючи на подвір’я через широко відчинені двері. – Кинь-но оком, Професоре. Що воно за один? Чи то, бува, не…
Очкарик також визирнув на подвір’я, й обличчя його раптом скорчилося.
– Так, – просичав. – Це позитивно він. Пощастило нам.
– Почекаємо, поки зайде?
– Він не зайде. Бачив наших коней.
– Знає, що ми…
– Замовкни, Яксо. Він щось говорить.
– Маєте вибір, – пролунав з подвір’я трохи хрипкий, але сильний голос, який Аплегатт відразу упізнав. – Один із вас вийде й скаже мені, хто вас найняв. Тоді поїдете без клопотів. Або ви вийдете всі втрьох. Чекаю.
– Сучий сину… – гарикнув чорноволосий. – Знає. Що робимо?
Очкарик повільним рухом відставив чарку на шинквас.
– Те, за що нам заплачено.
Поплював на долоню, ворухнув пальцями й добув меч. На те двійко інших також оголили клинки. Господар відкрив рота, щоб крикнути, але швиденько закрив його під холодним поглядом з-над синіх окулярів.
– Сидіти тут усім, – просичав очкарик. – І ні мур-мур мені. Гаймо, коли почнеться, намагайся зайти з тилу. Ну, хлопці, з фартом. Виходимо.
Почалося відразу, як вийшли. Крики, тупіт ніг, брязкіт зброї. А потім крик. Такий, від якого волосся стає дибки.
Господар побілів, жінка із кругами під очима скрикнула глухо, обіруч притискаючи сосунчика до грудей. Кіт на запічку скочив на рівні ноги, вигнув хребет, хвіст його наїжачився, наче щітка. Аплегатт швидко відсунувся із стільцем у куток. Корд тримав на колінах, але не витягав його із піхов.
З подвір’я – знову стукіт ніг об дошки, свист і брязкіт клинків.
– Ах ти… – крикнув хтось дико, а в крику тому, що хоча й закінчився мерзотним словом, було більше розпачу, аніж люті. – Ти…
Свист клинка. Й відразу після того високий, пронизливий вереск, що, здавалося, рвав повітря на шматки. Стукіт, наче на дошки впав мішок із зерном. Від конов’язі стукіт копит, іржання переляканих коней.
По дошках знову стукіт, важкі, швидкі кроки людини, що біжить. Жінка із сосунчиком притулилася до чоловіка, господар втиснувся спиною у стіну. Аплегатт вийняв корд, усе ще ховаючи зброю під столом. Людина, яка бігла, прямувала просто до заїзду, було зрозуміло, що за мить вона стане в дверях. Але раніше, ніж він став у дверях, прошипів клинок.
Чоловік закричав, а зразу