– «Я навчу тебе знову жити»… – тихо прочитала я, а потім просто зім’яла цю візитку й кинула кудись у кут кімнати. – Мені непотрібна допомога… Непотрібна… Я нормальна! Нормальна!
Мої руки затремтіли, а на очах з’явилися сльози. Я кричала, сміялася, а потім заридала. Упавши на коліна, обхопила голову руками. Просто не витримала. Чому ж так боляче?
– Не минає! – крикнула я і вдарила кулаком об підлогу. – Не минуло…
Знову не стрималася, дала слабину. Може, справді ненормальна? Я повільно підвелась і попленталась у ванну кімнату. Глянула на себе в дзеркало й гірко засміялася. По щоках розмазалася чорна туш, а на губах усе ще була червона помада. Хотілося все це змити, відчути нарешті легкість і спокій. Навіть не роздягаючись, я зайшла в душову кабіну й сіла на холодну плиту. Спершись спиною об стіну, міцно заплющила очі, але сльози й далі текли по моїх щоках. Увімкнула холодну воду, здригнулася, коли струмінь пройшовся по моєму тілу. Спочатку було холодно, але потім я звикла. Змокла до нитки. Волосся, одяг – усе було мокрим. Я обхопила руками коліна та знову заплакала. Здавалося, цей біль ніколи не мине, не залишить мене, житиме у серці, а я… Я просто божеволітиму від усього цього, не витримаю. Я тремтіла та здригалася, але мені було так байдуже до холоду. Якби ж поїхала тоді з ним, якби ж була поруч, якби ж лежала тепер із ними. Було б легше… Скільки я мучила себе запитанням «За що?», але жодного разу не знайшла відповіді. Я підняла руку й подивилася на маленьку обручку. Річ, яка могла б зробити мене найщасливішою дівчиною в усьому світі. Шкода тільки, що це стало моєю згубою. У моїй голові царювали дурні мрії, які ніколи не здійсняться, і думки, що все могло б бути інакше. Я повільно зняла мокрий гольф і подивилася на білі рубці. Відразу ж пригадалося відчуття холодної сталі на ніжній шкірі. Я похитала головою. Не можна про таке думати. Я ж нормальна…
Зібравшись із думками, я все ж вимкнула холодну воду та привела себе до ладу. Соромно, що так зламалася, хоча й вірила: це більше не повториться. Та вдіяти із собою теж нічого не могла.
Я зняла весь мокрий одяг і переодягнулася в суху піжаму. Тітка Люда була на нічній зміні, тому я сиділа в цій квартирі одна. Можливо, саме це і стало поштовхом до прояву слабкості. Коли ця жінка була поруч, я намагалася доводити їй, що зі мною все гаразд.
Я зайшла на кухню, увімкнула чайник і підійшла до вікна. Дивлячись на вогні нічного міста, згадувала вечірні прогулянки з Олегом, і усмішка мимохіть з’явилася на обличчі. Нам подобалося гуляти вечорами, а тепер я була просто самотньою дівчиною. Якби ж то він кинув мене чи знайшов собі іншу. Напевно, це було б легше, бо я знала б, що він живий і, можливо, навіть щасливий. Було б не так складно й не так боляче.
За цими думками я не помітила, коли саме закипів чайник, тому довелося вмикати його знову. Я сиділа й пила чай, обмірковуючи свою ситуацію. Стільки часу була певна, що не потребую допомоги, але щойно знову опиналася за крок до помилки. Невеличкі білі шрами не лякали мене. Вони нагадували про спокій, який я відчувала тієї миті. Знову подивилася на них, і стало соромно.