– Уже місяць тримаюся, і я більше не хочу повертатися до такого способу життя.
– А тепер ти, Марто. – Чоловік пильно подивився на мене, і я занервувала. – Розкажи нам, що в тебе сталося?
Я відчула, як затремтіли мої руки, бо зовсім не була певна, що готова розповісти свою історію. Але ж ці люди поділилися. Вони такі ж зломлені, як і я.
– Рік і чотири місяці тому, – почала я та глибоко вдихнула, – у жахливій автокатастрофі загинули мої батьки й наречений. Три найдорожчі мені людини в один день.
Я це зробила, поділилася з іншими своєю трагедією. Та чи стане мені легше? Чи зможу я знову жити?..
Розділ 6
Я зустрілася поглядом з Остапом і помітила, що він надто уважно дивиться на мене. Від цього мені стало ніяково, але всередині з’явилася дивна легкість, якої я раніше не відчувала. Страшенно незручно, коли всі ці люди дивляться на тебе з величезним бажанням дізнатися більше про твою історію.
– Зрозуміло, – просто сказав Остап і щось записав у своєму блокноті. – На наступному занятті обговоримо якісь приємні спогади з вашого життя, а потім поступово будемо добиратися до основної проблеми. У нас тут є один такий чудовий вечірній ритуал. Ріна зараз приготує всім чай, щоб ви могли просто поспілкуватися. Це необов’язково, за вашим бажанням.
– Ти теж будеш? – запитала у нього дівчина.
– Ні, у мене ще є деякі справи. – Остап усміхнувся їй і рвучко підвівся зі стільця.
Аріна підійшла до якогось столу й почала готувати чай. Я повільно підвелася.
– Марто, підійди, будь ласка, до мене на хвилинку, – сказав Остап, коли вже був у коридорі.
Я невпевнено попрямувала до нього, бо досі почувалася тут ніяково. Ці невідомі мені люди, ці обставини лякали мене. Може, з часом звикну.
– Ну і як тобі тут? – просто запитав він і глянув мені в очі.
– Цікаво, – відповіла я та схвильовано почала перебирати пальцями. – Коли ти бачиш людей із такими ж зламаними долями, то розумієш, що не лише тобі тяжко.
– Я не змушую тебе приходити сюди, але все ж дуже раджу. Як я й казав, одне заняття перекриває твій один пропуск.
– Я прийду ще на одне заняття, а там подивлюся, – тихо сказала я й помітила, що він ледь усміхнувся кутиками вуст.
– От і чудово. Наступне заняття в середу. Сподіваюся, ти справді прийдеш.
– Дякую, – ледь чутно відповіла я, а він лише кивнув.
– До зустрічі на наступному занятті, – голосно мовив Остап, щоб його всі почули, і просто пішов геть.
Я підійшла до столу, де зібрався гурт цих людей. Аріна вже встигла приготувати для всіх чай, а ще поклала якесь печиво й цукерки. Я усміхнулася, побачивши свої улюблені – кокосові, з молочною начинкою.
– Тобі з цукром? – запитала у мене дівчина.
– Що? – Я похмуро подивилася на неї.
– Чай! – сказала вона й закотила очі.
– Так,