Я здивовано й навіть розлючено подивилася на нього. Молодий чоловік, а поводиться як пенсіонер. Скільки йому? Напевно, це вперше я так прискіпливо розглядала чоловіка. Надто темні очі й чорне, неохайно зачесане волосся, легка щетина, виразні вилиці та пряма лінія щелепи. Мені не подобалися такі люди, як він. Засуджують інших, не знаючи їхніх проблем. Так, я дійсно втратила багато часу, але ж мені було непросто. Ледве змусила себе прийти сюди, а тепер не мала жодного бажання тут сидіти.
– Ну, і чого ви стоїте? Можете йти. – Він подивився на мене й усміхнувся. – Обожнюю таких відповідальних студентів. Сьогодні я вам усе одно ставлю ще один пропуск, і зустрінемося вже на талоні. Якщо ви дуже захочете вчитись і відпрацюєте всі заняття, які пропустили, то, може, і дотягну вашу оцінку до трієчки. До побачення, Білецька! А ми продовжуємо наше семінарське заняття…
Він так мене розлютив, що хотілося вилити каву йому на голову. Але я стрималась і показово допила її в аудиторії, а потім ще й нервово кинула стаканчик у смітник, так, щоб було чутно на весь кабінет. Викладач прискіпливо поглянув на мене, але промовчав.
– До побачення! Не знаю, правда, як вас звати. Думаю, більше не зустрінемось, – буркнула я та вийшла з аудиторії.
Перший день, і такий жахливий. А цей викладач просто нестерпний, і я не уявляю, як буду тут. А може, ну його? Може, знову засісти у квартирі й просто плакати? Згадувати їх, переглядати фотографії, мріяти, уявляти, що було б, якби Олег уцілів… Я просто не знаю, що робити далі…
Розділ 2
Я обхопила себе руками й вирішила прогулятися серед таких знайомих стін факультету. Спогади наче оживали в моїй уяві, я знову почувалася першокурсницею – переляканою дівчинкою, яка не могла навіть знайти аудиторію. Ці спогади мене трохи потішили, тому я легенько усміхнулася. У коридорах було порожньо, та це й не дивно, адже тривали пари, а мене просто вигнали. Першого ж дня мене культурно попросили піти геть і не повертатися, але я не з тих, хто здається. Я доведу йому, чого варта. Байдуже, що душа болить, а серце крається. Я буду сильною й не покажу своєї слабкості. Зможу, витримаю, не зламаюся…
– Ох, Марто, невже це ти? – Мої розмірковування перервав чийсь голос.
– Добрий день, – привіталася я до Любові Андріївни – моєї наукової керівниці, у якої я писала свою курсову роботу торік. Ця жінка завжди мені подобалася, і я жодного разу не пошкодувала, що вирішила досліджувати вплив реклами на свідомість людини саме з нею. Тема справді була цікавою, і я відразу ж згадала, як Олег допомагав мені здійснювати соціальний експеримент на вулиці.
– Я надзвичайно щаслива, що ти повернулася. – Вона легенько усміхнулася до мене. – Знаю про твою