– Доброго ранку! – Вона широко усміхнулася до мене, а я лише кивнула у відповідь.
– Мені, будь ласка, горіхово-карамельне лате, – попросила я, бо не знала, яку каву готував мені Рома.
– Тут чи з собою? – Дівчина почала щось вводити в комп’ютер.
– Тут, – відповіла я й сіла за якийсь столик.
Скоро моя кава була готова. Я почала пити й поринула в роздуми. У кав’ярню заходили веселі та щасливі люди, навіть лютий дощ не псував їхнього настрою. Чому ж у мене все так складно? Ці постійні докори на долю… Напевно, я ніколи їх не позбудуся. Вони вічно краятимуть мені серце й полонитимуть розум.
– Біля вас вільно? – почула я приємний чоловічий голос і підняла голову. Помітивши, що це Рома, ледь усміхнулася, але й здивувалася.
– Так, – тихо відповіла я, а хлопець сів зі своєю кавою навпроти.
Він виглядав зовсім інакше, а ще я чомусь була рада його бачити.
– Не зміг оминути це місце, бо знав, що ти будеш тут. – Хлопець усміхнувся до мене. – Сподіваюся, ти не заперечуватимеш, якщо ми перейдемо на «ти».
– Та ні, не заперечуватиму. Насправді, я здивувалася, коли не побачила тебе на барі, – сказала я й легенько усміхнулася до нього.
– Ну, я ж не працюватиму тут завжди. У нас позмінно. Один тиждень працюю я, один – Катя, – він кивнув у бік дівчини.
– Просто тоді, коли я ходила сюди раніше, ти був щодня, – сказала я, бо й справді пам’ятала про це.
– Я працював тоді по буднях, відпочивав у вихідні, але торік ми вирішили виходити так.
– Гм, зрозуміло.
– А ти студентка? – Він пильно поглянув на мене.
– Так. Навчаюся на психологічному факультеті.
– У мене там друг викладає. Можливо, ти навіть знаєш його.
– Сумніваюся, – збрехала я й відвела погляд. – У нас же багато викладачів.
– Ну, цього ти точно запам’ятала б.
– Невже такий особливий? – Я уважно подивилася на хлопця, бо добре знала, що він говорить про того Ковальчука.
– Він рятівник. – Рома замислився й подивився у вікно. – Допомагає тим, хто вже нічого не хоче в цьому житті.
– А хіба є такі люди? – Я поглянула на свою обручку й утомлено зітхнула. – Мені час іти.
– Почекай! – Хлопець різко схопив мене за руку. – Як тебе звати?
– Марта, – ледь чутно вимовила я, відчуваючи приємне тепло його руки.
– Тобі личить. – Він усміхнувся по-справжньому, щиро, а потім підвівся. – Не хочеш прогулятися зі мною містом?
– В-вибач. – Я висмикнула свою руку й пішла з кав’ярні.
Усе було якось дивно. Рома здавався хорошим хлопцем, але я не могла. Хіба нормально заводити стосунки з іншим, якщо в серці назавжди один-єдиний? Так, він безмежно далеко, але ця обручка нагадує мені його сині очі. Це ніби клятва, що я ніколи його не зраджу.
Я прийшла на пару за декілька хвилин до її початку й сіла за одну з останніх парт. Того разу Ярина вирішила послухати свою