– Ох, ти налякала мене, – тоненьким голосом мовила дівчина й відкинула своє темне волосся.
– Вибач, але ти так зачиталася. – Я легенько усміхнулася до неї.
– Дуже цікавий роман. Просто неймовірний! А головний герой – ідеальний. Таких я ще не зустрічала. – Вона мило надула свої нафарбовані губи.
– Ще зустрінеш, от побачиш, – сказала я й попрямувала до виходу.
– Чекай! Ти забула! – крикнула дівчина й побігла за мною з моїм чорним шарфом.
– Ой, дякую.
– Мене, до речі, Ярина звати. – Вона простягнула руку.
– Марта, – відповіла я й легенько потиснула її.
– Ти перевелася до нас чи як? Бо я раніше тебе не бачила. – Дівчина чомусь вирішила йти на вихід зі мною.
– Я мала бути зараз на п’ятому курсі, але рік навчання довелося пропустити, тому зараз на четвертому, – пояснила я, уникаючи подробиць.
– Зрозуміло, – відповіла вона. – Ти завтра будеш на парах?
– Ем… напевно.
– Зранку в нас лекція у Ковальчука, а він не любить, коли запізнюються.
– Дякую, що попередила.
Я повільно, але впевнено прямувала вузькою вуличкою. Якимось неоднозначним і складним видався перший день. Та, відверто кажучи, я вже встигла скучити за цим. Мені дуже бракувало звичайної простої розмови. Чомусь не хотілося повертатися додому, тому я звернула в парк біля головного корпусу нашого університету. Усюди було багато автомобілів, а отже, зараз затори. Я завжди їх дуже не любила. Особливо коли доводилося стояти в набитому автобусі, а він повз, як черепаха, по одному метру. Я не могла дочекатися своєї зупинки, щоб полегшено видихнути. А якщо сиділа, то в будь-якому разі хтось на мене кричав.
Я гуляла парком, вдихаючи осіннє повітря й ледь помітно усміхаючись. Неподалік з’явився якийсь хлопець із невеличким букетом. Він підбіг до дівчини, яка сиділа на лавці, і закрив їй очі своїми руками. Вона спочатку злякалася, а потім голосно засміялася. Цей сміх відлунював нестерпним болем у моєму серці. Парубок простягнув їй букетик і поцілував у щоку, а дівчина засяяла безмежним щастям. Спочатку мені стало боляче, я заздрила, але потім зраділа за них, адже вони закохані. Щиро повірила, що їхнє прекрасне кохання не буде таким трагічним, як моє.
Я стримала сльози й попрямувала вперед, оминаючи всіх щасливих людей. Напевно, я не заслужила цього прекрасного почуття або ж доля просто вирішила з мене познущатися. Чи, може, це така жорстока перевірка на витривалість? Я гірко усміхнулася у відповідь на власні думки, бо забрати їх – це було дуже безжально. Знаю, не можна так казати, але хоча б одного… хоча б одного залишили мені.
Я повернулася додому, лягла в ліжко, але довго не могла заснути. Так було завжди. Ці спогади вбивали мене й мій сон. Я забула про спокій, тож просто існувала без жодного сенсу. Не знаю, коли саме заснула, і зранку знову побачила в дзеркалі свої червоні очі. Яскраво-блакитні. Олег завжди казав, що ці очі захопили його серце в полон у першу