– Ну так звільнися й піди геть із того університету.
– Не можу, ти ж знаєш. – Він дістав гаманця й поклав на стіл стогривневу купюру. Потім узяв каву й усміхнувся барменові. – Без решти! Легкої тобі роботи, а я потім ще зайду!
Чоловік вийшов із кав’ярні, а я ще довго дивилася йому вслід. Дивно, але виглядав він зовсім не так, як усі викладачі. Звичайні джинси, чорний гольф, шкіряна куртка. Ніяких сорочки чи піджака. Надто зухвало, нахабно, брутально, але він і був таким. Тепер я знала, що ця робота йому геть не до вподоби. То, може, мені пощастить і він скоро звільниться?
Того разу я прийшла на пару вчасно, тож сіла за одну з останніх парт. Не хотілося здаватися однією з тих відмінників, які сідають за перші парти лише для того, щоб хитати головами та вдавати, що все розуміють, а ще щоб їхні обличчя запам’ятав викладач. Згодом в аудиторію зайшла Ярина з якоюсь дівчиною. Вона усміхнулася мені й сіла поруч. Це мене навіть здивувало, адже я зовсім не хотіла заводити друзів. Колись подруга зрадила мені саме тоді, коли я найбільше потребувала її підтримки, тож мені не хотілося знову розчаровуватися.
– Привіт! – радісно привіталася дівчина, а я лише кивнула їй.
– Ярино, чому ми сіли сюди? – запитала та, інша дівчинка з невдало пофарбованим світлим волоссям. – Ти ж знаєш, що зараз лекція у Ковальчука, а він же такий красивий.
– А сьогодні ми сидітимемо тут. Досить уже на нього витріщатися. Нам і так нічого не світить, бо ми його студентки, – серйозно мовила Ярина.
Я сиділа осторонь і не розуміла, про що вони говорять.
– Слухай, мені здається чи він тобі дійсно подобається? – запитала та блондинка, а Ярина вмить зашарілася. Навіть її тональний крем і пудра не змогли приховати той рум’янець.
– Не верзи дурниць! – сказала вона й подивилася на мене. – У тебе як справи?
– Чудово. – Я силувано усміхнулася й помітила, що шум в аудиторії різко змінився суцільною тишею, було чутно лише голосний грюкіт дверима.
– Добрий день! – Знову той глибокий голос із приємною хрипотою, який можна було б записати на диктофон і слухати вечорами. – Ох, вас сьогодні значно більше!
Я глянула на Ярину – вона зацікавлено дивилася на нього. Її погляд здавався дещо замріяним. Я повернула голову в бік викладача й зрозуміла, що він мене помітив.
– Дуже радий, що деякі студенти все ж вирішили навчатися, а не байдикувати. Хоча вже й минуло більше місяця.
Це він так на мене натякнув? Мабуть, адже просто тієї миті його погляд був спрямований саме в мій бік.
– Як звати цього викладача? – тихо запитала я в Ярини.
– Остап Сергійович. Він просто неймовірний.
– Ну а для вас у мене є чудова новина. – Він широко усміхнувся, але з якимось прихованим сарказмом. – Знаю, вам вона сподобається так само, як і мені. Любі мої друзі, наш курс продовжили на цілий рік! Тож ми з вами будемо бачитися дуже часто. Ну то як,