– Це неправда! – не повірила я й захитала головою. – Не може бути. Це… Ні… Неправда…
– Марто, я розумію, тобі важко, але нам варто поїхати в лікарню. – Він обійняв мене, і я заплакала, уткнувшись обличчям у його плече.
Як же так? Моя мама, моя люба матуся померла. Хіба може бути ще жахливіше? А батько? Господи… А Олег? Усвідомлення того, що їхнє життя під загрозою, пройняло мене, наче струм.
– Мій синочок? – заридала Діна Василівна. – Чого ти стоїш? Поїхали в лікарню!
Ми їхали дуже швидко. Я ніяк не могла заспокоїтись. Подивилася в небо, коли вийшла з автомобіля, але все застилали сльози.
– Не забирай їх, прошу, – прошепотіла я й побігла в лікарню.
Я не могла усвідомити, що моя мама померла. Кляті сльози душили, але була віра, що тато й Олег виживуть. Вони повинні жити, адже я не зможу без них. Я просто помру… Олегова мама ридала в кріслі в залі очікування, а Петро Миколайович намагався заспокоїти її. У мене ж не було ніякої підтримки, та й не буде ніколи, адже мами вже нема. Я більше не могла й не хотіла плакати, але розридалася ще дужче, коли з реанімації вийшов лікар і мовив: «Мені шкода».
Я втратила всіх… В один клятий день у мене не залишилося нікого. Я схопилася руками за голову й упала на підлогу в порожньому коридорі лікарні. Дуже вдарилася колінами, але мені було байдуже. Душа боліла в тисячу разів дужче, ніж тіло. Біль краяв серце, різав тупим ножем душу й катував спогадами. І тепер… Тепер я приречена на вічні страждання, бо така рана не гоїться. Вона з кожним днем більшає, і ти стаєш неживою, бездушною, бракованою.
– Це неправда! – кричала я крізь ридання. – Неправда! Ні! Ні! Будь ласка, не забирай їх! За що? Що я зробила, що ти забираєш їх у мене? Чому не я?.. Чому ти не забрав мене?!
Я рвала на собі волосся, била кулаками об підлогу й ридала, а потім… Потім мене спробували забрати, але я пручалася, кричала, штовхалася, бо мені треба було до нього. Мені треба було побачити його сині очі, почути його голос, востаннє сказати, що я кохаю його…
Розділ 1
Рік і чотири місяці потому
Я стояла у ванній кімнаті та вдивлялася у своє обличчя в дзеркалі. Чи готова я повернутися до нормального життя? За цей рік я надто схудла й мала жахливий вигляд. Синці під очима, тьмяне волосся, червоні від постійних сліз очі. Цікаво, чи покохав би Олег таку дівчину? Напевно, він навіть не глянув би на мене. Весь рік я була в розпачі й не бачила сенсу у своєму існуванні, не розуміла, для чого живу. Не хотіла нічого й цілими днями сиділа у квартирі, переглядаючи фотографії та відеозаписи з рідними, яких утратила в один жахливий день. Емоційний зрив був настільки сильним, що я навіть не пішла на похорони. Вони не дозволили, сказали, що я не витримаю, а я послухала. Бо це була правда…
– Марто, у тебе все гаразд? – почувся за дверима голос моєї тітки Люди. Вона часто про це запитує після того випадку…
– Так, не хвилюйся, – відповіла я й дістала