– Що будемо робити? – запитав Чипсет.
– Може це… зв'яжемося з Великим Процесором?
– І що ми йому розповімо? – відгукнувся Сергійко.
– Це… сказати й правда того… нема чого…
– Будемо чекати, – запропонував Сергій, – більше нічого не залишається.
Костик на превелику силу затяг на диван досі напівпритомного Герича. Руки і ноги в нього ледь-ледь ворушилися, а мова була, наче в паралізованого: невиразна та шепелява.
– Шим ше він мене? Ото вше гад! Я його наштупного ражу, шобаку…
Пролунав короткий дзвінок у двері. Костик стурбовано визирнув у вікно.
– День ще! От же йолопи! Сказано ж було: привезти в сутінках!
Полишивши Герича на дивані, Костик метнувся в коридор. Ляснули двері, почулася неголосна плутана мова, після чого лемент Костика:
– Як утекла?! Ну виродки! Ну відстій! Дубові буратини! А тепер скажіть, навіщо ви всі мені потрібні? І чому я повинен вам платити?!
З кімнати вийшов на тремтячих ногах Герич. Він хитався від поруху повітря, наче примара.
– Утекла? Дівшишко втекла?.. Та я ваш ушіх… – тут його ноги не витримали, підкосилися і Герич гепнувся на підлогу, немов складаний метр.
– Ти ще тут! Тінь батька Гамлета! – рикнув на друга Костик. Показившись ще кілька хвилин, Костик, нарешті, заспокоївся. До нього знову повернулася здатність тверезо і спокійно міркувати.
– Отже так… Ви всі, виродки, їдете до готелю, влаштовуєте там спостережний пункт та чекаєте на принцесу. Очей з входу не зводити! Станьте так, щоб готель було видно зусібіч. Якщо вона втекла, то мусить же вона куди-небудь прийти? А де вона може заявитися? Тільки в готелі!
– А к цьому… Ну, пацану тому… До якого вона на гостини приїхала? – обережно висловив припущення Лисий.
– Ти адресу цього пацана знаєш?! – обурився Костик, якому дуже не сподобалася спроба обговорення його розпоряджень, та ще ким – дурнями, у котрих з під носу втекла бранка! Це дістане кого завгодно!
– Ні, – зрозумів свою помилку Лисий і хіба що хвостом не завиляв.
– Так про що розмова?! Вантажтеся у ваше «курча» і чешіть з очей моїх, йолопи!!!
Трійця завовтузилася в коридорі, відчиняючи двері.
– Агов, зачекайте, допоможіть Герича… – окликнув їх Костик.
Непритомного Герича вчотирьох легко віднесли на диван. На якусь мить він отямився й невиразно пробурмотів:
– Упущтили… Бити важ треба… – і знову знепритомнів.
«Як його… – подумав Костик. – Оцей Макровір – неслабкий хлопець! Треба з ним обережніше».
Якщо