За кілька хвилин Флетрон вийшов на ґанок.
– Ну, я готовий, зараз тільки двері зачиню…
– Не тільки, – посміхнувся у вуса корчмар. – Дронику! Давай, синку…
На очах у враженого Флетрона Дроник перетворився на блакитну хмарину, яка повільно піднялася й втягнулася в кишеню флетронового піджака.
– Нічого собі… – тільки і зміг вимовити здивований байт, протираючи очі.
– Давай, давай, дивуватимешся потім… – підштовхував його у спину Архіват.
Отетерілий Флетрон мовчки навісив на двері важезний, завбільшки з дитячу голову, навісний замок, щільно причинив за собою хвіртку і почимчикував уздовж вулиці до центру селища.
– У мене пляшечка шинушаси з собою, – похвалився дорогою Архіват, аби розрадити й підбадьорити друга, – так що поки Дроник займатиметься своєю справою…
– Це добре! – посміхнувся Флетрон. Він уже прийшов до тями й був дуже задоволений тим, що йому не довелося давати Архіватові відкоша. – Пам'ятаю я твою шинушасу! Всім шинушасам, можна сказати, шинушаса!
– Отож-бо…
Інформаційна комора розташовувалася недалечко, за п'ять хвилин неспішної прогулянки пішки. Зупинившись на перехресті, Флетрон притримав Архівата за плече:
– Там, за рогом…
Архіват розуміюче кивнув.
Флетрон несміливо покрокував у бік великої сірої обгородженої невисоким парканом будівлі. Комора швидше нагадувала фортецю: суцільна стіна, двоє вузьких вікон та одні двері, до яких вели круті сходи. Архіват дивився здаля, як Флетрон підійшов до ґанку, постояв мить і, нарешті зважившись, піднявся сходами й натиснув ґудзик дзвоника. Щось запитавши в охоронця, колишній байт, уже заспокоївшись, повільно покрокував назад до перехрестя, де його нетерпляче очікував Архіват.
– Ну? – коротко запитав він свого командира.
– Усе гаразд. Дроник твій, виявляється, спритний малий! Я навіть і не помітив, як він того… туди заліз…
У напівтемряві коридору Дроник блакитною хмариною непомітно ковзнув уздовж плінтуса, у зеленавому мерехтливому світлі, невисоко над підлогою, побачив чорні крапки роз'ємів, озирнувся навколо і пірнув в одне з них. Кілька поворотів – і нарешті він побачив зелені рядки каталогу файлів.
«Ну що ж, – подумав він, – зараз пошукаємо!»
– Так-так-так… – раптом хтось глумливо промовив за його спиною. – Хто ж це до нас на гостину? Повернися до мене обличчям, синку, дай тебе розглянути.
Дроник круто повернувся. Просто перед ним стояв підтягнутий чолов'яга, одягнений в чорне: чорні сяючі туфлі, відпрасовані штани, чорний гольф під горло і такий же чорний піджак.
– Макровір! – негайно впізнав чорну людину Дроник. – Отакої! Адже його ж нема! Його знищено!
Рік тому Великий Процесор, після важкої боротьби, у якій загинула його дружина королева Маплата, розклав у цифру цього найнебезпечнішого з відомих вірусів. І ось Макровір знову перед ним! Отже, його недооцінили