Раніше Шлезінґер мав добрий вигляд і був популярним серед жінок. Зараз же до нормальної ваги йому бракувало п’ятнадцяти кілограмів, а костюми на ньому висіли. Він спав на дивані в канцелярії, а душ брав у крихітній ванній кімнаті позаду офісної кухоньки. Секретарку звільнив. Він уже давно вважав себе втраченою людиною.
Шлезінґер досі перебував у списку адвокатів, який був у слідчих суддів. Кожні три місяці він виходив на обов’язкове чергування. Він тоді мусив бути досяжним за будь-яких обставин на той випадок, коли затримають когось, хто не знає інших адвокатів і звернеться до нього. Здебільшого мобільний мовчав, але якщо таки дзвонив, то це були дрібні справи, які не приносили грошей. Але цієї ночі сталося інакше. Суддя повідомив телефоном, що йдеться про вбивство. Обвинувачену підозрювали в тому, що вона застрелила свого чоловіка. Він, суддя, дав дозвіл на арешт через убивство ще два дні тому. Обвинувачену затримали вчора й годину тому привели до нього. Вона потребує захисника, якого може запропонувати суд. Шлезінґер сказав, що зараз приїде, і поклав слухавку.
Він кинув оком на годинник. Було пів на другу ночі. Він заснув в одязі. Сорочка засипана сигаретним попелом, на підлозі розкидані порожні пляшки. Він попрямував у ванну, де взяв холодний душ. На дні шафки для одягу Шлезінґер знайшов штани. Свіжої сорочки не було, тож він одягнув лише светр-водолазку. У «Макдональдсі» за два будинки від його канцелярії купив каву в картонному стаканчику, зловив таксі й поїхав на вулицю Турмштрасе, де розташовувався кримінальний суд.
Шлезінґер знав суддю вже двадцять років. Поки чекали, говорили про колишні провадження. Суддя скаржився, як і щоразу: поліція приводить обвинувачених до нього виключно серед ночі.
– Ідіть до жінки, пане Шлезінґер, – сказав суддя, – а тоді все між собою вирішимо. Мені здається, що в цієї справи немає перспектив. Ось, візьміть ордер на арешт і поговоріть з нею.
Вартовий пропустив Шлезінґера крізь низькі двері, а тоді попрямував з ним донизу крутими та вузькими сходами. Під будівлею суду пролягав величезний лабіринт погано освітлених ходів, які поєднували в’язницю із залами судових засідань. В органах юстиції це місце називали катакомбами. Вартова відчинила одну з камер тимчасового тримання, повітря там було затхлим, смерділо потом, їжею та холодним димом сигарет. Затримані обписали стіни обсценними малюнками та висловлюваннями різними мовами. Шлезінґер знав це приміщення та й усю ситуацію. Він проходив крізь це вже сотні разів.
Він представився жінці й сів. З ордера на арешт він знав, що їй 43 роки. Очі світло-зелені, вбрана була в бежеве плаття та чорні туфлі.
– Я не вбивала свого чоловіка, – промовила вона з інтонацією,