Після трьох років такої роботи почало боліти тіло. Вона й далі втрачала вагу. Коли в Катаріни був вихідний, вона була надто виснаженою, щоб з кимось зустрічатися. Її обтяжували кожна зустріч, кожен дзвінок, кожен лист на електронну скриньку. Уночі телефон завжди був неподалік її ліжка.
У проміжку між двома конференціями їй вирвали зуб мудрості. У неї стався нервовий зрив. Оскільки вона не припиняла ридання, зубний лікар вколов їй заспокійливе. Воно ж виявилося надто сильним, тож Катаріна знепритомніла й отямилася вже в лікарні.
Вона підвелася. На ній була лише лікарняна сорочка, яка залишала спину відкритою. На вікні висіла жовта фіранка. Згодом до палати зайшов психолог. Він був спокійний та делікатний. Катаріна довго з ним розмовляла. Він зауважив, що вона надто сильно реагує на інших, тож мусила б бути обережнішою сама із собою й збагнути, що й вона унікальна людина. Якщо продовжуватиме в тому ж дусі, можуть виникнути проблеми.
Тижнем пізніше Катаріна звільнилася з фундації.
Через чотири місяці після зриву їй зателефонував директор. Він питав, чи їй, бува, не полегшало. Одне підприємство в Берліні шукає прес-секретаря, тож він запропонував її кандидатуру. То молоді люди, якась ІТ-компанія. Можливо, її це зацікавить, у будь-якому разі він бажає їй щастя.
Вона знала, що знову мусить працювати. Дні втратили свій ритм. Тож зв’язалася з фірмою, а вже через тиждень вилетіла до Берліна. Вона вже не раз була в цьому місті, але знала лише урядовий квартал, конференц-зали та бари з кондиціонером.
Керівник фірми був молодший за неї, мав дуже білі зуби та голубі очі. Він показав їй, як працює застосунок, який розробила його компанія. Він провів їй екскурсію приміщеннями, співробітники теж були дуже юними, більшість витріщалася на монітори.
Увечері в готелі Катаріна підсунула м’яке крісло до відчиненого вікна, зняла туфлі й виклала ноги на підвіконня. Вогні світлофора освітлювали то червоним, то зеленим кольором дерева перед будівлею. У квартирі на другому боці вулиці спалахнуло світло, вона побачила книжкові полиці та картини, а на підвіконні між фіранками стояла біло-голуба ваза. Кімната пахла липами та каштанами, які росли перед вікном, та дизельним пальним таксі, що стояли внизу біля входу.
Наступного ранку вона полетіла назад. Катаріна думала про свого першого хлопця, про їхню подорож до Провансу, а тоді вздовж узбережжя й через Піренеї, аж до Іспанії. То була її перша велика поїздка. Потяг їхав повільно, зупинявся кожні півгодини на вокзалах, на яких ніхто не заходив і не виходив. Поля троянд та лаванди обабіч колії, країна, яскрава та дружня. Вона поклала голову на коліна свого хлопця. Так не могла бачити море, хоча добре знала, де воно було.
Коли літак приземлився, вона не вставала зі свого місця. Хтось