Коні важко брьохалися по глибокому снігу. Вітер завивав, шаленів, бив у груди, продимав наскрізь кожуха, сік в обличчя, мов приском, і, регочучи, мчав понад мертвою пустелею на схід, до половецького степу.
Так їхали ще з годину, аж поки коні не зупинилися зовсім. Подорожні насипали їм із саків у торбини вівса – погодували, узяли в руки поводи і рушили вперед.
Почало сутеніти. Наступив вечір.
Уже давно мав бути Глібів, а його все не було і не було. Невже проминули? А вітрюган не вщухав, і хурделиця, здавалося, заповзялася замести снігом усю землю.
І коні, і люди вибилися із сил.
– Спочинемо хоч трохи, – сказав Самуїл зупиняючись. – Клади коня спиною до вітру! А сам лягай за ним!
Лягли.
Відразу ж виріс замет. Стало затишніше. Сніговій і далі котив, завивав над полями, але вже не сік обличчя, не забивався в рукава, за комір, не замерзав у бровах та в бороді крижаним панцирем.
Ждан зігнувся, притулився спиною до теплого кінського черева, натягнув глибше шапку на голову і заплющив очі. Подрімати? Ні, сон не йшов, зате думки роєм завихрилися в голові.
Ще й місяця не минуло, як з далекого половецького кочовища виїхали вони з батьком ось такого буремного вечора і попростували на захід, на рідну землю. А як багато змінилося в його житті! Доля круто повернула життєвий шлях. Чи то ж на краще, чи на гірше? Хто те відає? Поки що – на краще. Він здружився з розумним і добрим дядьком Самуїлом, що, може, до покупців і проявляє хитрість, бо ж кажуть: не обманеш – не продаси, але до нього ставиться, як до рідного. Остаточно визволився з неволі половецької. Познайомився з князем переяславським і одержав від нього за добру вістку і вірну службу, коня, одяг і зброю, а це – ціле багатство! Чого ще треба?
Він незчувся, як задрімав. Прокинувся від того, що чиясь рука шарпнула за плече.
– Вставай, хлопче! Вставай! Бо й задубіємо тута! – почувся Самуїлів голос. – Підемо далі!
Ждан підвівся. Було вже зовсім темно.
– Куди ж іти?
– Бери коня за повід і не відставай від мене!
Та не зробили й сотні кроків, як почули собачий гавкіт. Отже, попереду село чи город, там – порятунок, для них – тепла хата, для коней – затишна стайня та оберемок сіна. Вперед! Швидше туди!
Хатина виринула з пітьми раптово – визирнула очеретяними стріхами з-під снігу, як гриб з-під листу. Крізь малесеньке віконце, затягнуте висушеним бичачим пузирем, мерехтіло жовтаве світло.
Самуїл загрюкав списом у двері.
– Господарю, відчини!
Двері відхилилися – почувся старечий голос:
– Хто тут? Кого Бог послав?
– Подорожні, отче! Пускай до хати – замерзаємо!
– Та хто ж ви такі?
– Гінці від князя переяславського до князів київських.
– То ви б їхали городище – до тіуна12.
– А що це за городище?
– Та Глібів же!
– Глібів! Далеко?