Княгиня Забава – така ж красуня, як і князь, якраз йому до пари, але чорнява, бо в її жилах, як і в усіх Ольговичів, сіверських князів, нуртувала домішка половецької крові. Тому її східна дикувата краса здавалася яскравішою поряд зі спокійною слов’янською красою князя. Володимир Глібович показав пальцем на вільну лаву побіля себе.
– Ви стомилися – сідайте ось тут… Я пізнав тебе, Самуїле, хоча ти й дуже змінився з того часу, як приїздив востаннє до Переяслава… Сторожа сказала, що ви прибули з Дмитрова. Це правда?
Самуїл і Ждан сіли. Купець хитнув головою.
– Так, княже, кілька днів тому ми були в Дмитрові.
– Але ж там половці!
– Там був Кончак з ханом Туглієм… І ми бачили Кончака, як тебе, княже. І навіть обідали за одним столом.
Володимир Глібович підняв брови.
– О! З чого ж така честь вам випала?
– Розпитував, клятий поганин, чи не бачив я, їдучи з Києва у Сіверську землю, князів з військом. Ото я й сказав йому, що бачив. Мовляв, стоять з дружинниками на Альті, ждуть підмоги.
– Це ти все вигадав? Про князів?
– Вигадав.
– Для чого?
– Та просто так… Щоб налякати!
– Ну й що? Налякав?
– Ще й як!.. Хан Туглій відразу почав дорікати Кончакові, що даремно вони зав’язли під Дмитровом. Та й Кончак повірив – другого дня зняв облогу і відступив за Сулу10.
– Не може бути! – вигукнув вражений князь, бо не сподівався такої звістки. – Невже це правда? А чи не обманює він усіх нас? Відступив, щоб іншою дорогою рушити на Переяслав…
– Чого не знаю, того не знаю, княже, – з гідністю промовив Самуїл. – Однак, гадаю, не поверне він на Переяслав, бо дуже переобтяжений здобиччю. Навіщо йому йти сюди, коли і так набрав і полону, і худоби, і коней, і всілякого добра?
Бояри загули. Пролунали голоси:
– Так, так, це схоже на правду! Не кине він здобичі!
Володимир Глібович ледь помітно кивнув головою.
– Будемо вважати, що цього разу лихо обминуло Переяслав. Але не обминуло Переяславської України. І я не можу змиритися з тим, що Кончак ось уже в котрий раз плюндрує наші міста й села, вбиває людей, тягне їх у полон, грабує наші багатства… Треба відомстити кривавому ханові! Щоб на власній шкурі відчув нашу біду, щоб його плем’я зазнало такого ж горя, якого завдав він нашому людові!.. Ось мій наказ: військо не розпускати! Я пошлю листа князеві київському Рюрику, а також Святославові, щоб дали допомогу і дозволили вдарити на ворога! Поки половці, як ті полози, перетравлюватимуть здобич, ми зберемо сили і нападемо на них несподівано… Чи всі бояри і великі мужі так думають?
– Усі! – твердо сказав огрядний рудобородий тисяцький11 Шварн.
– Тоді йдіть – готуйте військо до походу, а я тут ще побесідую з нашими гостями з Дмитрова…
Коли бояри