Князь Ігор. Володимир Малик. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Володимир Малик
Издательство: OMIKO
Серия: Шкільна бібліотека української та світової літератури
Жанр произведения: Поэзия
Год издания: 1985
isbn:
Скачать книгу
– аж обома вухами! Аякже!.. Е-е, отроче, не знаєш ти дядька Самуїла!.. Та набрехав я їм усе від початку й до кінця!

      – Як? І про князів, і про Альту?

      – І про князів, і про Альту… Як тільки Кончак запитав, я відразу змикитив, що він боїться, як би його тут не застукали зненацька! Бо ж сили у нього зараз, видно, невеликі. Скумекав?.. Ні?.. А я йому і про київських князів, і про переяславського, і про чернігівського. Та ще, мовляв, інших очікують… Бачив, як завертівся хан Туглій? Ніби його окропом ошпарили!.. Та й сам Кончак скис, набусурманився, бо не до серця йому така звістка… Не я буду, якщо не чкурне він завтра звідси в свою Половеччину…

      – Ну, якщо так…

      – Завтра побачимо – як… А нині ходімо спати, якщо у тебе тут є теплий куток…

      – Куток є, ходімо, – і повів свого рятівника у запічок.

      Вранці обложені дмитрівці висипали на вали і з превеликим подивом і ще з більшою радістю спостерігали, як половці, ведучи на арканах бранців, худобу та везучи на запасних конях іншу здобич, вирушають у степ і прямують на схід. Самуїл не помилився – Кончак злякався можливого нападу князів і зняв облогу.

      Лише два вершники, не ждучи, коли степовики покинуть розорені околиці Дмитрова, відокремилися від них і повернули на захід. То були купець Самуїл і Ждан.

      Розділ другий

1

      На півсотні верст довкола Дмитрова половці випалили села і хутори. По білих снігах чорніли пасма кіптяви та попелу, рознесені вітрами з похмурих згарищ.

      Ждан і Самуїл їхали мовчки, з сумом позираючи на розтерзані звірами й хижими птахами трупи. На серці було важко. Душили сльози. А коли в одному селі на майдані побачили задубілі тільця голеньких немовляток, кинутих жорстокою рукою в сніг, щоб позамерзали, Самуїл зупинився і заплакав.

      – О Боже! Яких мук зазнає нещасний люд Переяславської України! Як він тільки живе тута! Як виживає! Здається, всі біди, всі лиха цілого світу зібралися разом і впали на нього, пригнули до землі, клубищем холодних змій обплутали його тіло, важким чоботищем наступили на душу! Допоки ж терпіти? Допоки гинути? Допоки земля Половецька вивергатиме з себе незчисленні орди на погибель люду християнського?

      Він довго сидів у сідлі, зігнутий, обважнілий, і затуманеними від сліз очима дивився на білі скоцюрблені тільця немовляток. Потім перехрестився, витер сльози і торкнув коня.

      – Геть звідси! Подалі від цього жахливого видовища!

      Другого дня, переночувавши у напівспаленій хатинці-мазанці, вони виїхали на битий шлях, що з’єднував Київ та Переяслав з Путивлем, Рильськом та Курськом. Ждан натягнув поводи.

      – Тепер я попрощаюся з тобою, дядку Самуїле. Звідси поверну до Путивля, у свій Сіверський край…

      Купець витріщив очі.

      – Як? Ти кидаєш мене одного? Серед цієї безлюдної снігової пустелі? Бійся Бога, отроче!

      – А куди ж мені їхати? До Києва? Там у мене ні кола, ні двора!

      – Ніби на Сеймі у тебе щось залишилося! Сам же казав – половці все спалили…

      – А може, хтось із родичів уцілів? Чи односельців?

      – Так