– Ждана, – підказав Самуїл.
– Якщо Ждан захоче залишитися в Києві, то я візьму його до своєї дружини – він кмітливий хлопець і з нього вийде сміливий воїн. А якщо не захоче…
– Я хотів би повернутися в Сіверську землю, – вклонився юнак.
– Похвально, що ти любиш нашу Сіверщину… Я теж севрюк… Тоді я попрошу князя Ігоря, щоб узяв тебе на службу, йому потрібні, як і мені, молоді сміливці.
– Дякую, княже.
– А тепер, якщо бажаєте скуштувати князівські учти, прошу в гридницю, будете моїми гостями. Славуто, проведи їх!
Самуїл і Ждан схилилися в поклоні.
Терем, велика мурована ротонда з позолоченим дахом, вже гув від багатьох людських голосів. За довгими, в три ряди, столами сиділи бояри з бояринями, духовні особи, воєводи з жонами, значні княжі мужі та гридні.
Славута посадив Самуїла та Ждана в кінці столу.
– Кузьмище, – звернувся він до патлатого немолодого гридня, – приглянь за моїми хлопцями. Щоб у них і тарелі не порожні були і щоб не скучали вони тут! Бо ж я маю бути біля князів…
– Боярине! – загув, як у бочку, старий гридень. – З Кузьмищем не пропадуть – буде і в роті, буде і в блюді! Та й Стоян мені допоможе в цьому! – І він штовхнув ліктем свого молодого сусіду. – Так що йди, боярине, і не турбуйся! Все буде гаразд!
Тим часом стольники і чашники закінчили носити страви, стали з рушниками за спинами гостей. Шум щодалі посилювався – наближався час трапези.
І раптом всі замовкли. До гридниці ввійшли князі та княгині з чадами.
Гості встали, схилили в поклоні голови і так стояли, аж поки ті не всілися на свої місця, на підвищенні, за поперечним столом.
– Братіє і дружино, – сказав Святослав, – сьогодні будемо веселитися, бо є тому причина – іменини нашої княгині Марії Васильківни. Побажаємо їй доброго здоров’я і радощів!.. А завтра затрубимо похід проти безбожного Кончака, який щойно сплюндрував Посулля, як мені розповіли очевидці. Щоб не збирати вас кожного зосібна, ось мій наказ нині: завтра починайте готуватися до походу!
В гридниці всі загули. Новина була важлива. Зібралися на трапезу, а виходить – на війну! Та ще яку – зима, сніг, бездоріжжя!..
Князь Святослав перечекав якусь хвилину, потім підняв срібний, з двома золотими ободками, кубок.
– Братіє і дружино! Про похід у нас буде ще час поговорити. А зараз побажаємо княгині Марії Васильківні доброго здравія і многії літа.
Всі встали. Гридниця здригнулася від криків, заколихалося полум’я свічок.
– Многії літа!
– Здоров’я князю і княгині!
Побажання були цілком щирі. Зголоднілі бояри і гридні відразу накинулися на смажену оленину, напої, ведмежатину та свинину, а потім почали прикладатися до холодців з курятини, яловичини та риби. Розчервонілися лиця, посилився гамір, хтось затягнув пісню. Але на нього шикнули, мовляв, пам’ятай,